Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– Не думала, що ціна миру для мого світу буде такою малою, – намагаючись, щоб мій тон пролунав якомога байдужіше, відгукнулася я.

Сміх у залі миттю припинився, а Владика дуже уважно подивився на мене. Цього разу не оцінювально, а пильно і насторожено. Він нахилив голову набік і звузив очі. Так, я явно зацікавила його своєю здатністю чути демонів.

– Ну то що? – підняла брову, коли пауза затягнулася. – Ми можемо обговорити ситуацію і дійти обопільної згоди сторін? Чи ваші умови і бажання будуть настільки ж примітивні, як і у одного з ваших сородичів?

– Мої бажання ще ніхто не називав примітивними, – хмикнув Владика. Він підійшов до мене, підхопив мою руку, підняв до свого обличчя і, дивлячись прямо мені в очі, поцілував. – Дайкіар. Владика світу Дорган. Дуже приємно познайомитися з вами, моя Повелителько.

– У нашому світі немає такого титулу, – трохи хрипко вимовила я.

Мені було складно контролювати голос, коли цей чоловік тримав мою руку у своїй. Це було дивне відчуття: щось середнє між страхом і трепетом. Але адреналін явно підскочив угору.

– Може, титулу й немає, але Повелителька точно є, – тихо промовив він. Піднісши руку до мого обличчя, він пропустив крізь пальці мої білі локони і додав: – Вона переді мною.

Я ковтнула. Дуже голосно ковтнула. Дайкіару сподобалося враження, яке він справив на мене. Злегка посміхнувшись, він відійшов на кілька кроків.

– Скажу прямо, – стримано почав він, налаштовуючи на серйозну розмову. – Ми повинні повернутися. Наш вид гине. З кожним роком народжується все менше дітей, у яких тече наша кров. Можливо, річ у світі, де нас замкнули. Це справа виживання, тож ми не відступимо від своїх планів.

Я уважно слухала демона й одночасно обмірковувала всі його слова. Якщо питання не просто в бажанні знищити або поневолити людей, значить ще можна все обернути на нашу користь.

Коли демонам потрібен світ для існування, потрібно просто переконати, що їм не підходить наш. Упевнена, в майбутньому я відчуватиму провину, і все життя доведеться миритися з докорами сумління, але я не бачила іншого варіанту. Пустити цих істот у наше життя – це невідомість, що межує з небезпекою. Якщо історія повториться, і вони вирішать влаштувати розбірки? Приректи Тенталь, який я вже вважаю своєю домівкою, і за який несу відповідальність, як дружина Повелителя, на нову війну я не можу. Тим паче демони не прийшли до нас із проханням, а одразу атакували. Чого можна ще від них очікувати?

– Ваша позиція мені зрозуміла, – обережно почала я. – Але є одна проблема. На довге життя в нашому світі не розраховуйте.

Демон стрепенувся, бажаючи щось сказати, але я зробила крок уперед і підняла одну руку, зупиняючи і заспокоюючи його.

– Зачекайте. Я не погрожую вам, Дайкіаре. Я лише повідомляю істину. Через деякий час після переходу, всі ваші одноплемінники гинули. У нас було кілька полонених серед тих, кого ви відправляли раніше. Ніхто з них не вижив. Ми їх не вбивали, не катували, не морили голодом. Просто в якийсь момент їм ставало погано і вони повільно вмирали.

Я бачила, як змінилося обличчя Владики та інших демонів у залі. Не впевнена, що вони мені повірили, але зерно сумніву я в них точно встигла закласти. Залишилося закріпити результат.

– Ви можете самі в цьому переконатися, – максимально чесними очима подивилася на Дайкіара. – Ходімо зі мною в Тенталь. Я можу гарантувати, що вас не спробують убити або якось іще зашкодити. Щойно ви відчуєте себе погано і переконаєтеся в моїх словах – зможете повернутися сюди. Але я не можу знати, коли і як саме це станеться. Одні демони прожили кілька днів, інші – лічені години. Мені б не хотілося після вашої раптової загибелі відчути помсту вашого народу за смерть Владики.

Остання фраза вийшла трохи більш неприязною, ніж мені хотілося. Я швидко махнула головою і, повернувши у голос серйозності й співчуття, продовжила:

– Тож мені шкода ваш вид, і повірте, я не маю наміру вас знищити, – це була правда, тож мені довелося встромити нігті в шкіру, щоб вимовити останні слова: – Але в нашому світі ви не зможете жити.

– Я вас почув, – холодно кинув Дайкіар. Я все ще вичікувано вдивлялася в чоловіка, тож він додав: – Можете сприймати ці слова, як обіцянку більше не вторгатися у ваш світ.

– Вибачте, але вашим словам я не вірю.

– І що ж я маю зробити? – підняв брову демон.

– Віддайте мені замок від порталу, – твердо заявила я. – Наш був знищений одним із ваших воїнів. І прийміть комплімент, це було дуже розумно. Ми більше не можемо закритися від вас. Тож найкращою гарантією ваших слів буде передача вашого магічного каменю нам. Ви ж розумієте, що моєму народу немає сенсу рватися у ваш світ, а для вашого це небезпечно. Ми закриємо портал з нашого боку і всі будуть у виграші.

– Знаєте, ще ніколи в перемовинах мій опонент не отримував усього бажаного.

– Але я впевнена, кожна ваша жінка завжди залишалася цілковито вдоволеною.

– Олександро, ви дуже професійно граєте на чоловічому самолюбстві, – засміявся Дайкіар. Після нетривалої паузи чоловік таки кивнув. – Добре, нехай буде по-вашому. Але за умови, що ви віддасте всіх полонених.

– Звісно, – одразу закивала я. Тим паче для них у моєму плані була відведена важлива роль.