Читати книгу - "Зібрання творів"

спалюй,

свій найчистіший горній біль — пали,

тепер, упертий, безвісти одчалюй,

бездомного озувши постоли.

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що коли не буде того дня?

А буде тільки буда, тільки диба,

і кволий крок, і стежка — навмання.

* * *

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки — чорноводь. І тільки пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька,

ні дружини. Синку, озовись!

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні, котрою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі,

та шугають люто по квартирі

ніби кажани твої жалі.

Шурхоти і шепоти і щеми,

чорнокрила б’ється самота,

і рядок забутої поеми

світиться із давнього листа.

Все життя — неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання.

І Господь розбірливо рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокойся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.

* * *

Я блукав містом своєї юності,

марно вишукуючи в нових кварталах

вчорашні споруди, сквери, стежки,

дешеву ліпку на фронтонах будинків.

Географія втрачена.

Місто покращало й виросло,

з’явились нові бульвари готелі вулиці

пам’ятники стадіони дерева

тільки жодного знайомого обличчя в натовпі

жодного обличчя

котре нагадало б тобі

згублену молодість.

Сподівався зустріти бодай себе

отут де струменіє фонтан

лямований штучним мармуром,

марне. Нема. Пропалий безвісти.

Злетіли в небо легкі висотні будинки

і ти біля них маленький-маленький

не розгледіти самому

не те що зустрічним.

Зупинивши таксі

шофер підійшов до фонтана

що зрошував незнайому гінку топольку

вимив руки

потім витягши носовичка

старанно витер долоні

сів за стерно і помчав

знявши легеньку куряву

Дивлячись йому вслід

я вперше збагнув:

життя — не вдалося.

* * *

Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спізнати в зорі

наближення своїх гріховних прав.

Вертай назад! І добротою хорий

розтань росою димною між трав.

* * *

Порідшала земна тужава твердь,

міський мурашник поточив планету,

міліціонери, фізики, поети

вигадливо майструють власну смерть.

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлята —

і ті заповідаються на ката

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілий патріотизмом,

де зрідка тільки човгання чобіт

нагадує: іще існує світ,

справіку заборонений, як схизма.

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визначаємось. До суті

доходимо. І Господом забуті

вітчизни просимо, як подання.

* * *

М’яко вистелив іній

український обік.

Все коротшають тіні,

і коротшає вік.

Ночі врвала Варвара,

сонце йде за Різдвом,

не скінчилась покара —

і не суджено двом.

На Водохреща маєм

Об, Іртиш, Єнісей,

а в очах не світає,

тьма не йде із очей.

Все ті ж лайки і крики,

і заліззя тотіж.

Пригравайте, музики,

за колимський рубіж.

* * *

Кривокрилий птах: коротке —

рідне, довге — що чужинне.

Спробуй, спекайся мороки:

за крайсвіту — Україна.

Сонце, сонце утікає,

зизооке і зловісне,

в безпуть ринула залізна

колія — тебе ковтає.

Десь ти тінню тіні тіні,

десь ти скраю всіх скраєчків,

не колиска — домовина

(пообірвано вервечки).

Ця дорога вседороги,

всенезустрічі-всегону,

позирай із зак-вагону

за сузір’ям Козерога.

Але буду перебуду,

перечую, перебачу.

Скільки терпу! Скільки труду!

Кривокрилий, круком крячу.

* * *

На схід, на схід, на схід, на схід,

на схід, на схід, на схід —

зболіло серце, як болід,

згубився й болю слід.

Тепер провидь у маячні:

десь Україна — там,

уся в антоновім огні

жахтить усеочам.

До неї ти від неї йдеш,

Страсна до неї путь —

та, на котрій і ти падеш,

і друзі теж падуть.

* * *

І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги, киги — мов чайка з-над Дніпра.

О семигори горя, цвинтар велій —

і я тут згину, як прийде пора?

Киги, киги — за ким ти тужиш, пташко,

киги, киги — й тобі своя біда?

Терпи, хоч як і тяжко, як і тяжко,

тут наша кров — солона і руда.

Сюди ми йшли — займанщину обсісти,

козацькими кістками облягти,

невже тобі живцем у землю лізти,

коли недолі не перемогти?

Кигикнуло — і далі полетіло,

а, може, все причулося мені?

І вже болить душа, на дуб здубіла,

у чужаниці, ой у чужині.

* * *

І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: нá — візьми,

аби дороги доль гуділи

всіма серцями і грудьми.

Це я, це духи стоголосі,

мої брати найменші (я

негідний брат їм). Мабуть, досі

зваблива шурхотить змія

під скелею, на спечнім сонці,

на синьо-маревнім піску.

Прийди. Спади з небес. Відслонься,

дай труту випити гірку.

Ти лялечка. Ти з льолі льолі

викружуєш, як я — зі ста

звільнився шкур. І ми — на волі

обік єдиного хреста.

Двом — легше спекатись рахуби,

і за державними дверми,

на чолопку тієї згуби,

де край