Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

від нуля до семи. У верхньому правому куті стояв символ, що відповідав вісімці, у верхньому лівому — п’ятірці. Нульовий сектор було поділено на менші сегменти в поки що незрозумілому співвідношенні. В центрі кільця древні художники розмістили вісімкове число — 555 — три п’ятірки. Саме воно виглядало найчіткішим. І аж по низу зображення проходив напис, у якому, крім незнайомих символів, Семен запримітив «п’ятірки» й «вісімки».

Хлопець наморщив лоба. В іншій ситуації він одразу здогадався б, що перед ним, але того вечора з голови не йшла остання розмова з Левком.

(…я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі…)

Росіянин не міг ні про що, крім неї, думати.

— Я не… Джейсоне, я не можу…

— Подивися на число в центрі, — сивочолий підніс ліхтар до числа 555, — відповідь на поверхні, Семене.

Сьома зрозумів натяк. Дістав ручку й блокнот, щоб дізнатися, що приховує вісімкове 555.

5558 = 5∙82 + 5∙81 + 5∙80 = 36510

— Триста шістдесят п’ять! — вигукнув він. І тут же: — Це календар!

— Бінґо! — крекнув Джейсон.

— У них було вісім місяців у році і… і… — хлопець спробував поділити 365 на 8 і, не отримавши цілого числа, розгубився. Голова геть не варила. — Вісім місяців по… гм, — він затих. Надовго.

Джейсон вичікував, а коли заговорив, в його голосі вчувалося розчарування.

— Вісім місяців по сорок п’ять днів у кожному, плюс п’ять окремих днів у році. Бачиш? — чоловік торкнувся пальцем п’яти загострених виступів на сегменті, що відповідав останньому, сьомому місяцеві. — Вони позначають п’ять неврахованих днів, що не належать до жодного місяця.

— А в місяці?

Х’юз-Коулман пересунув палець на нульовий місяць, сектор якого було розграфлено на тижні й дні.

— П’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс знову ж таки п’ять неврахованих днів. Тут усе розмічено, можеш перерахувати. — Він торкнувся стилізованого зображення сонця вгорі календаря. — Цей символ позначає день, із якого починався рік. Якби його не було, весь малюнок виїденого яйця не вартував би. Ти маєш здогадатися, що це за день.

Семен придивився до зображення, на яке вказував Джейсон: промені-змії та чорне півколо всередині. Який день? Хлопець збагнув практично миттєво.

— Весняне рівнодення?

— Так. Щороку припадає на 20 березня.

— А як із високосними роками?

Джейсон знизав плечима.

— Мабуть, як і ми, додавали по одному дню раз на чотири роки. А може, відразу п’ять днів — раз на двадцять років.

— Це так дивно… — сказав Сьома.

— Що саме?

— Те, що кількість діб у земному році — 365 — у вісімковій системі відповідає числу 555. Фантастично просто.

— Узагалі розподіл напрочуд симпатичний. Вісім місяців, п’ять тижнів, вісім днів — усе крутиться навколо вісімок і п’ятірок. Починаєш думати, що греки, чи єгиптяни, чи шумери, чи хто там перший вигадав прототип сучасної математики, поквапились із вибором десяткової системи числення.

Притримуючи блокнот долонею, росіянин занотував:

— Ось цей запис унизу… отже, це формула, що описує весь календар, — Семен показав Джейсону записник, тримаючи палець на рядку з формулою (5∙8+5)∙8+5, а тоді перевів погляд на рядок із символами внизу малюнка. Тон його голосу був радше запитальним, аніж ствердним.

Чоловік скоса подивився на росіянина.

— Ти незосереджений.

— Та ні, все гаразд, — неуважно відповів Сьома.

Джейсон пригасив усезнаючу посмішку, що норовила вискочити на лице.

— Це тому, що ми спілкуємось? Твоїм друзям це не подобається, так?

— Левкові, — знову впершись поглядом у стіну з круглим календарем, промовив хлопець. — Лише Левкові. Іншим начхати.

— Українець не здається… — мовив Джейсон.

Семен здвигнув плечима, не подумавши, що в цій ситуації будь-яка реакція означає відповідь «так».

— Хочеш, я його приберу? — раптом запропонував Х’юз-Коулман.

Сьома здригнувсь. Якби він зараз переглядав кінофільм, у якому під Джейсоном-актором виплили титри зі словами «Хочеш, я принесу морозива?», то повірив би титрам, а не власним вухам, так буденно й гладко звучав голос сивочолого.

— Ні, Джейсоне! Господи, ні!!

— Як знаєш. Просто мені здалося, що він заважає.

У Сьоми нарешті прорізались очі. Невже він вірив, що колись зможе порозумітися з цим монстром? Невже не усвідомлював, який він насправді?

— Хай там як, це лише прелюдія, — щось сіпнулось у горлі сивочолого. — Не зовсім те, заради чого я тебе кликав, — він підібрався, риси обличчя загострилися. Х’юз-Коулман виставив долоню, й Семен розгледів на ній ключ. — Наприкінці коридору є великі двері під масивним навісним замком. Бачив їх? — хлопець кивнув, не зводячи очей із ключа. — За ними — Чорна кімната. Зазирни до неї, коли матимеш настрій.

Сьома взяв ключ і стиснув його в кулаці, боячись, що Джейсон забере його.

— Що там?

— Дати.

— Дати?

— Так, — чоловік забрав ліхтар від стіни й, утупивши погляд поперед себе, попрямував до виходу. — Тільки не заходь туди вночі, — кинув він через плече.

— Чому?

Відповідь Джейсона прозвучала глухо, наче крізь товщу води.

— Бо якщо щось станеться — я не встигну тебе витягти.

Янгольські сурми

CI

18 серпня 2012, 06:11 (UTC -5)

Паїтіті

Росіянин не спав усю ніч і на ранок почувався страшенно змученим. У голові панував тотальний безлад: раз по раз у свідомості прохоплювались уривки фраз…

(…мені начхати, про що ви ґелґочете з психом…)

(…хочеш, я його приберу?..)

…а перед очима спливали яскраві палички, схожі на збудників смертельних хвороб під мікроскопом. Семена страшило небажання залишитися на Паїтіті. Це він міг пояснити, бо легко прийняв цей факт і знав, що зможе жити з ним, не шукаючи виправдань. Хлопця лякало інше. Збрехавши Левкові, своєму найкращому другові, він не відчув жалю, жодних докорів совісті. Страшно було, що він не відчув узагалі нічого.

(…допоможи нейтралізувати… хоча б на годину…)

(…задум нереальний…)

(…українець не здається…)

(…хочеш, я його ПРИБЕРУ?)

Те, що не давало Семену спати, не мало нічого спільного із сумлінням. Химерне відчуття, від якого злегка млоїло в шлунку, було радше гіпертрофованою формою цікавості, змішаною із безжальним усвідомлення того, що він достеменно знає, як організувати втечу. Мабуть, йому вдалося б заснути, якби не згадки про заквітчане дерево, що його хлопець побачив того дня, коли вперше опинився перед Паїтіті. Триметрове кущоподібне деревце з жовтими квітками, що тулиться до прямовисної північної стіни Твердині приблизно посередині між основою та вершечком.

«Янгольські сурми… без дурні… то були Янгольські сурми».

На ранок Сьома вирішив допомогти Левку.

Росіянин підвівся та, як лише давав