Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

ти дужчаєш і сам.

Ц і с а р

Ще й вищий привілей вам хочу доложити:

Для царства я живу і ще бажаю жити,

Та тіні пращурів нагадують мені

Про неминучий край земної суєтні.

Настане і моя година помирати,

Тоді ви мусите наступника обрати,

Хай пануватиме вінчанний володар

У мирі й лагоді, без міжусобних чвар.

К а н ц л е р

Із гордістю в душі, з покорою в поставі

Вклоняються тобі державці величаві;

Допоки щира кров по жилах творить круг,

Ми — тіло, що твій дух приводить легко в рух.

Ц і с а р

Нехай ці рішення несхибні і незломні

Увічнить грамота на всі часи потомні.

В своїх маєтностях ви вільні володіть,

Але з умовою — нічого не ділить;

Хоч як побільшите ви згодом дар монарший,

Усе те в спадщину хай син дістане старший.

К а н ц л е р

Я на пергамені спишу оцей устав,

Щоб він імперії благим законом став;

Хай канцелярія тоді печать приліпить

І підпис твій святий усе навіки скріпить.

Ц і с а р

Тепер ідіть собі й міркуйте в самоті

Про цей великий день, єдиний у житті.

Світські князі виходять.

Д у х о в н и й

(залишається і промовляє патетично)

Твій канцлер геть пішов, єпископ тут лишився,

Пересторогу дать володарю рішився,

Уболіваючи по-батьківськи за ним.

Ц і с а р

У цей веселий час чи ж можна буть сумним?

А р х і є п и с к о п

Вбачати мушу я зі скрухою гіркою

Помазану главу в союзі з сатаною!

Хоч ти й посів престол, на тому не кінець.

Чи прийме те Господь і папа, наш отець?

Коли про ці діла Петрів намісник взнає,

Він царство грішнеє святим огнем скарає,

Бо в ньому ти збудив іще в ту пору гнів,

Коли в вінчання день чарівника звільнив.

З твого вінця упав найперший промінь ласки

На кляту голову не з Божої указки.

Покайся ж хоч тепер і не гніви святинь,

З добра неправого посильну лепту кинь.

Оддай ті пагорби, де твій намет пишався,

Де з злими духами блюзнірськи ти єднався,

Де слухав ти словес лихого князя лжі,

Ти монастир святий побожно заложи;

Ліси навколишні, що ген у далі мріють,

Гірські пасовиська, що буйно зеленіють,

Озера рибнії, і ріки, і струмки,

Що у долину мчать, ізвивисті й шумкі,

Й долину всю даруй обителі священній,

За щире каяття сподобишся прощення.

Ц і с а р

За ці тяжкі гріхи я й сам себе виню.

Постав же сам, як знай, границі наданню.

А р х і є п и с к о п

На місці, де тебе уведено в спокусу,

Вели спорудити храм Господу Ісусу.

Вже бачу духом я — угору мур росте,

Промінно світиться убранство золоте,

Встає олтар і неф, вивершуються хори,

І хрест зове мирян до віри і покори.

Благочестивий люд прямує в Божий дім,

Бо перший дзвін загув, як благовісний грім,

З дзвіниці гострої, що в небо гінко рветься, —

І грішник, молячись, людиною стається.

У день освячення — то буде втіха нам! —

Вшануй присутністю своєю новий храм.

Ц і с а р

Нехай же здійсняться ці намисли натхненні

Во славу Господу, мені на розгрішення;

Діяння те мій дух угору піднесе.

А р х і є п и с к о п

Як канцлер, я б хотів оформити це все.

Ц і с а р

Виписуй грамоту на займища церковні,

Я підпишу її в одраді молитовній.

А р х і є п и с к о п

(пішов був уже, при виході обертається)

Та дай церковникам довічний привілей

На всякі податі й відбутки від людей:

Щоб храм оздобити велично, благоліпно,

Чимало буде нам коштовностей потрібно.

А щоб на пустоші воздвигнуть храм скоріш,

Ти частку здобичі віддати нам велиш.

Та ще розпорядись, щоб люди приставляли

Нам камінь, дерево та й інші матер'яли,

А ми з амвону їх, як треба, навчимо,

Благословення їм на ревний труд дамо.

(Виходить).

Ц і с а р

Таких тяжких гріхів я не робив ще зроду,

Оті кудесники ввели мене у шкоду.

А р х і є п и с к о п

(ще раз повертається, низенько вклоняється)

Ти берег моря дав єретику тому,

Погрожує од нас анафема йому,

Як не одпишеш ти і звідти на святиню

Усі повинності, і чинш, і десятину.

Ц і с а р

(прикро)

Але ж бо землю ту ще море покрива.

А р х і є п и с к о п

То почекаємо, аби були права;

Да не промовиться владичне слово всує.

(Виходить).

Ц і с а р

(сам)