Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

редутом вишикувалися вагончики. Що далі?

У касі на шести колесах дрімала інша жіночка. Не-торезька. Усе правильно. Бо логічно. І ця навряд чи фанатіє від «Презумпції».

Поки сороки хвостами не розрекламували, квитки залишають касу неохоче. Але тепер проданих стало на два більше.

До вистави ще є час. Спочатку заскочили пообідати.

Дорогою Ігор купив кілька газет. Переглянути, поки принесуть їжу.

Кафе «Водоспад» зустріло привітно. Особливо кайфонули від справжнього фонтана, що булькотів у кутку біля входу до банкетного залу. Така «фішка». Підійшли ближче. Вода стікає до невеликого ставка, де плавають… живі карасики. Клас.

– Вудочку б, – усміхнувся Богдан. – Якраз до вистави й покидали б. Забув уже, як це робиться.

– Може, в меню рибка є? – припустив Ігор. – Прямо звідси.

– То не те…

– Це точно.

Зайшли до зали. На стінах – чималенькі дзеркала в масивних лакованих рамах і невеликі пейзажні фотографії. Усміхнулися новій «фішці». Плетені стільці та столики. Респект. Уже два нуль. Повага до власників почала пробиватися наполегливим паростком крізь асфальт. Не «туплять». Шурупають трошки й «за клієнта». Може, він теж людина?

Стіни в мозаїці. Химерні дерева на химерному тлі. Але затишок – як годиться.

Сіли майже в кутку. Лисиця – ліворуч від дзеркала. Коли сідав – зазирнув. Побачив утомленого-заклопотаного. Марченко вмостився навпроти.

Офіціантка, хоч і не красуня «першого ешелону», зате щира душа. Пощебетала трохи з новими клієнтами й полетіла по хавчик. Сподобались, видно, «лицарі сумного образу». Мандрівні. Хоча навряд чи розкусила це.

Зависла пауза. Обидва закрутили романи з газетами. Кожен зі своєю. Недаремно ж Ігор брав. Усе прораховано, як в аптеці.

У Лисиці «Донбас-експрес». У Марченка – «Рожевий таблоїд».

Богдан погортав і зупинився на статті Марини Чумаченко «Сальєрі замість Моцарта». Автор розмірковувала над тутешньою кадровою політикою. І заголовок говорив сам за себе. Лисиця, що очікував, те і знайшов. Хоча – це не тільки проблема для Донбасу. Такого набачився скрізь. Дурнів у начальство «пропихають» регулярно. І запаси їх не вичерпуються. Зрозуміло, що «раз зірки запалюють, це комусь та й потрібно». Але ж… Що посієш, те й пожнеш. І доки ж нам збирати врожаї бур’яну замість жита-пшениці?..

– Ану глянь, – протягнув Ігор свою газету Богданові. Той узяв, відклавши «Донбас-експрес».

– На шостій сторінці, – підказав донкор, хитро усміхаючись.

Лисиця погортав. Знайшов. У рубриці «Сенсація» – заголовок: «І навіть смерть не розлучить нас». Під ним пояснено: «Донька впливового бізнесмена пішла в монастир після загибелі коханого. Відверте інтерв’ю Амалії Ковшової». Приправлене фотографіями модельної красуні. Але не в чорній рясі монашки. А так хотілося б побачити.

– Ого! – звів очі на Ігоря. – Таке теж буває?

– Написано… – стенув плечима Марченко.

– За написане платять. А за написане з вигодою для когось – платять добре. Чи й дуже добре.

– Шкода, що не нам, – підморгнув донкор.

– Таке ж… Зате спимо спокійно.

– Інколи. Ти читай.

Лисиця неголосно почав:

«Кілька днів тому весь Донецьк сколихнула звістка про загибель Костянтина Кречета – популярного на Донбасі татуювальника й бізнесмена. Багато хто уже встиг стати клієнтом цього знаного майстра. Наступного дня зникла і його кохана – молода, але вже відома й талановита модель Амалія Ковшова. Яких тільки версій не понавистругували журналісти та ласі до пліток вигадники. Наша газета теж писала про ці події. І ось – практично сенсація. Перспективна модель і гламурна діва знайшлася… у Флорівському жіночому монастирі. Наша кореспондент Тата Вімбільбаум знайшла дівчину й поставила їй кілька запитань.

Т.: Відверто кажучи, нас шокувала звістка про ваше зникнення. Версії висувалися – одна сумніша за іншу. Вас і викрали, і вбили, й розчленували, і з’їли…

А.: Дурниці, звісно. Але така ситуація… Така трагедія… Його більше немає… Спочатку, коли дізналася, в голові туман покотив. Не могла навіть думати. Чому таке сталося? Як? Навіщо? Він був повний сили й нових ідей. Увесь світ, здавалося, допомагав йому, підтримував, стелився під ноги. І тут таке… Це для мене страшна катастрофа… Знаєте, у нас були дуже романтичні стосунки. Він малював мене. Обожнював. Я його теж. Він був цікавий, харизматичний, ніжний. Квіти, подарунки, таємні зустрічі.

Т.: А чому таємні?

А.: Не любив бути на видноті. Йому краще десь у затишному місці. Щоб ніхто не заважав. Не ліз із дурними запитаннями. Не пропонував випити на брудершафт.

Т.: А подейкують, що ваш батько не дуже вітав це ваше нове захоплення.

А.: Брехня! Він мав свою думку, але ніколи мені нічого не забороняв. Він абсолютно нормальна людина. Сучасна… Коли я дізналася про Костикову смерть, не повірила. Але потім… Знаєте, у мене наче серце вирвали. А як можна жити без серця? Світ мені став гидким і ворожим. Я тепер багато зрозуміла. Виявляється, ми дивимося очима, а розгледіти можемо лише серцем. І коли Костика не стало, усе довкола перетворилося на суцільну сіру пляму. Ти дивишся, але нічого не можеш розгледіти. І тоді я прийняла рішення. Так. Монастир. Я давно підтримувала стосунки з матушкою Феодосією. Ще з того часу, коли загинула мама. (Єлизавета Ковшова, мати Амалії, загинула в автокатастрофі, коли дівчинці було десять років; слідство встановило, що це був нещасний випадок, хоча злі язики пліткували, що аварію підлаштував Юрій Ковшов. – Прим. редактора). Вона моє рішення підтримала. І ось я тут. Моє життя тепер буде віддане служінню Господу. Я цьому безмежно рада. Того, що пов’язувало мене з «тим світом», не стало. Я тепер інша людина. Послушниця Євлампія.

Т.: А як же батько, подружки?

А.: Подружки переживуть, а батько… Я не хочу зараз про це говорити… Але назад дороги для мене немає. Так вирішено на Небесах. І не нам це змінювати.

Т.: Але ж ви така успішна модель. Вам пророкували блискуче майбутнє.

А.: То все не те. Тільки тут я зрозуміла своє справжнє призначення. Дякую Господові за це.

Т.: Але ж ви зовсім юна. Життя лише починається. Ще б зустріли своє кохання.

А.: Не треба. Мені боляче про це говорити.

Т.: Вибачте… А вас уже допитували?

А.: Поки ні. Я ж майже одразу, як дізналася, подалася до монастиря.

Т.: А ви не задумувалися, чому Кречета вбито.

А.: Задумувалась, звісно. Мені здається, що це конкуренти. Костянтин уже непогано стояв. Він же був талановитий. Люди до нього валом валили. Він планував розширювати свій салон, наймати нових майстрів, відкрити ще два салони. Очевидно, когось це не влаштовувало.

Т.: Але ж чому так жорстоко?

А.: Хтозна. Може, щоб сліди замести. Перевести стрілки. Шкода, що я не криміналіст. Постаралась би знайти того виродка… Але… Тепер у мене зовсім інше життя… Молитимуся за його душу…»

– І? – запитав донкор, коли професор опустив газету.

– Це все цікаво, – сухо відповів той. – Але чи є тут хоч два грами правди.

– Отож. Хтось хоче показати, що проблем із дівчинкою немає? Частина гри?

– І кому це потрібно?

– Ти ж про прикуп знаєш?

– Колись чув. І про Сочі теж. А якщо правда?

– Дівчину заховали.

– Як Констанцію?

– Але долі такої для неї не хотілось би.

Офіціантка принесла замовлений харч. Можна починати трапезу.

Коли з гарячим (яке сирим не буває) упоралися, Лисиця дістав дві таблетки «Мезиму» й поділив «запаси» по-братськи.

– Про всяк випадок, – підморгнув Ігореві. Той прийняв медикамент без зайвих питань.

Не поспішали. Часу мали