Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

Властивості і ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами і ознаками правової поведінки.

За своєю соціальною значущістю ця поведінка є соціально шкідливою (або соціально небезпечною), тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною). Критеріями визначення ступеня суспільної шкоди (небезпеки) від вчиненого правопорушення можуть бути:

- значущість для суспільства таких відносин, що регулюються правом і стали об’єктом протиправного посягання з боку правопорушника (наприклад, громадський порядок, конституційний лад);

- розмір завданої шкоди (якщо він є значущим, то діяння визнається законодавством, як правило, кримінальним злочином, якщо незначущим, — то цивільно-правовим проступком, адміністративним правопорушенням);

- спосіб, час і місце вчинення протиправного діяння: протиправний вчинок може бути за способом таємним чи відкритим (наприклад, крадіжка або розбій); безпечним для оточуючих чи вчиненим загальнонебезпечним способом (наприклад, замах на життя людини з використанням вибухівки в місцях скопичення людей під час мітингування) і под.;

- особа правопорушника (проступки, на відміну від злочинів, як правило, не свідчать про суспільну небезпечність особи та її стійке, відверто негативне ставлення до закону, громадського та правового порядку).

За психологічними ознаками правопорушення як вчинок має свідомо вольовий характер, тобто завжди здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише діяння, вчинене як результат прояву усвідомленої волі особи і з її вини. І, навпаки, дія, що завдає шкоди охоронюваним законом інтересам, є об’єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини.

Отже, протиправна поведінка — це завжди винна поведінка деліктоздатної фізичної чи юридичної особи — суб’єкта права, за якої він у тій чи іншій формі бажає або свідомо припускає настання шкідливих (небезпечних) наслідків від вчиненого ним діяння.

Лише ті протиправні вчинки вважаються правопорушеннями, ознакою яких є наявність вини — внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до охоронюваних державою інтересів людей, суспільства. Вина виокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що є суспільно шкідливими, свідомо вольовими, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, заподіяння шкоди внаслідок необхідної оборони, яка взагалі є законодавчо визначеним найважливішим правом людини).

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності, тобто, це саме протиправний акт поведінки (дії чи бездіяльності, зі всіма її ознаками), що порушує вимоги правової норми. Порушення інших видів соціальних норм не можна за формально-юридичними ознаками вважати правопорушенням, доки вони не будуть втіленими в нормативних приписах охоронюючих правових норм.

Законотворчі органи держави постійно, протягом тривалого часу фіксують у законах, інших нормативно-правових актах ознаки різних видів правопорушень. Це вказує на певну закономірність у динаміці, інтенсивності поширення шкідливих (небезпечних) для суспільства вчинків, що негативно позначаються на його розвиткові. Тому законодавець має своєчасно реагувати на це, змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку, керуючись інтересами і правами суспільства та людини. Критерієм правомірності діянь має бути право як втілення гуманізму, формальної рівності і справедливості в суспільстві, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини — смислоутворюючої підстави законодавства — мають розцінюватися державою і фіксуватися нею законодавчим шляхом ознаки протиправності діянь. Інакше в умовах недемократичного режиму чи будь-якої кризи політичної влади демократичної держави її органи можуть свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати такі формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення, які за юридичним змістом не відповідають ні принципу верховенства права, ні правам людини і громадянина, заради гарантування яких демократична держава взагалі існує.

З погляду юридичних наслідків правопорушення є юридичним фактом і як таке породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання негативних юридичних наслідків, які виражаються у гарантованих державою втратах правопорушником благ матеріального, особистого та організаційного характеру.

Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого:

- виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і відповідно для обвинуваченого суб’єкта виникають нові процесуальні права і обов’язки;

- змінюються або припиняються ті матеріальні правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звільнення працівника у зв’язку з вчиненням ним крадіжки майна власника підприємства, розірвання цивільного договору в разі позадоговірної зміни умов договору однією стороною, невиконання чи неналежного виконання зобов’язань будь- якою стороною договору та ін.).

Зовнішня характеристика правопорушення полягає в тому, що воно об’єктивно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражене:

- у невиконанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи закону;

- у недодержанні заборон, що прямо встановлені правовими нормами;

- у зловживанні суб’єктом своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні суб’єктивних прав іншими особами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д.

Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може «запустити» державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушника. Тому правопорушення завжди є караним діянням, тобто таким, за вчинення якого передбачаються певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Слід ураховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб’єктом. Наприклад, фізична особа має бути: осудною — здатною усвідомлювати характер і значення свого діяння та керувати ним; дієздатною — здатною відповідно до закону самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння, наприклад, відповідати згідно із цивільно-правовим законодавством за порушення умов цивільно-правового правочину чи спричинення позадоговірної майнової шкоди власникові майна.

§ 4. Юридичний склад правопорушення

Ознаки, що лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яку закріплено законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкта і суб’єктивну сторону правопорушення.

1. Об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності (певні блага), що охороняються правом, на які спрямовано посягання суб’єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності, громадський порядок, здоров’я людини та ін). Не існує правопорушень, в