Читати книгу - "Острів Дума"

аудиторію імені Гелдбарта... Тільки один яскравий промінь прожектора вихоплював з напівтемряви лекторську трибуну на подіумі. Той факт, що сам Даріо нервувався — виходячи на сцену він ледь не розсипав свої шпаргалки — налякав мене ще більше.

— Вечір добрий, мене звуть Даріо Наннуцці, — привітався він. — Я співкуратор галереї «Ското» на Палм-авеню, відповідаю в ній за поповнення колекції. Утім, більш важить моя, вже тридцятирічна, приналежність до арт-спільноти Сарасоти, тож, сподіваюсь, ви вибачите мені короткий екскурс у те, що дехто назвав би «боббітнею», коли я скажу, що у всій Америці нема елегантнішої арт-спільноти.

Аудиторія відповіла бурхливими оплесками, хоча — як пізніше сказав Ваєрмен — там дехто добре розумів різницю між Моне й Мане[279], але ні сном ні духом не відав різниці між Джорджем Беббітом і Джоном Боббітом[280]. Стоячи за лаштунками, страждаючи від тих мук, що їх переживають тільки перелякані головні доповідачі, поки перед їхнім виходом хтось виголошує задовгу, перистальтичну інтродукцію, я заледве щось зауважував.

Даріо переклав верхній аркуш донизу, вкотре ледь не розсипавши в’сю пачку, оговтався і знову подивився в зал.

— Я не знаю, з чого почати, та, на моє щастя, сказати маю дуже мало, бо справжній талант спалахує з-посеред нізвідки, і сам себе репрезентує.

Промовивши це, він продовжував розповідати про мене ще десять хвилин, поки я тулився за лаштунками з єдиним жалюгідним аркушиком своїх нотаток, затиснутим у моїй єдиній руці. Імена пропливали, мов яхти на параді. Пару з них я знав — Едвард Гоппер[281] і Сальвадор Далі, інші — Ів Тангі чи Кей Сейдж[282], чув уперше. З кожним вимовленим ім’ям я все більше відчував себе шахраєм. Мій страх з ментального перетворився на шлунковий, він заповз мені глибоко в тельбухи і тепер смердів там. Можливо, мені варто було б випустити гази, але я боявся, що накладу собі в штани. Та не це було найгірше. Всі заздалегідь заготовлені слова випурхнули мені з голови, окрім найпершої, жахливо доречної фрази: Мене звуть Едгар Фрімантл, і я не маю зеленого поняття, чому я тут опинився. Вона мала б викликати підбадьорливе гоготіння. Я знав, що результат буде протилежний, але принаймні я скажу правду.

Поки Даріо продовжував розводитися — Жоан Міро зробив оце-то, а Бретон[283] у своєму «Маніфесті сюрреалізму» написав оте-то — переляканий колишній будівельник так і стояв з мізерним аркушиком, затиснутим у похололій руці. Язик у мене задерев’янів, щось проквакати я ще зміг би, але мені аж ніяк не виголосити пристойної промови, авжеж, не в аудиторії, де сидить двісті душ знавців мистецтва, з котрих багацько мають наукові ступені, а дехто серед них — справжні, блядь, професори. Найгірше було з мозком. Він став висохлою ямою, що очікує на заповнення безглуздою, скаженою люттю: слів може не знайтися, зате лють завжди напоготові.

— Досить! — грайливо вигукнув Даріо, додавши свіжого жаху моєму загнаному серцю, пославши спазматичні відрухи вглиб мого жалюгідного єства, де страх сплив на поверхню з-під запасів ледь утримуваного тілом гівна. Яка чудова комбінація.

— Минуло п’ятнадцять років з того часу, як галерея «Ското» в останній раз представляла у своєму щільному весняному календарі художника-новачка, але ми ніколи ще не пропонували вам виставку нового автора, в якому були б так зацікавлені. Гадаю, слайди, котрі ви невдовзі побачите, і розповідь, яку почуєте, пояснять вам нашу зацікавленість і схвилювання.

Зависла драматична пауза. Я відчув, як ядучий піт зросив мені чоло, і втерся. Власна моя рука, мені здалося, важить не менше як п’ятдесят фунтів.

— Леді та джентльмени, вітаймо містера Фрімантла, недавнього мешканця Міннеаполіса — Сент-Пола, а тепер — острова Дума.

Почулися аплодисменти. Вони прозвучали, мов загороджувальний артилерійський залп. Я наказав собі тікати. Я наказав собі втратити свідомість. Неслух. На сцену я вийшов, мов уві сні — у кошмарному сні. Все задавалося уповільненим. Я побачив, що всі місця заняті, хоча насправді вони не зайняті, бо вся публіка була на ногах, вони вітали мене стоячою овацією. Високо наді мною, під склепінням стелі, несвідомі того, що коїться внизу на грішній землі, літали янголи, ох, як же мені хотілося стати одним з них. Даріо стояв поряд з подіумом, протягуючи мені руку. Не ту. Сам знервований, він простягнув мені праву руку, тож наше рукостискання вийшло недолугим, ще й з вивертом. При зустрічі наших долонь аркуш з моїми нотатками зім’явся, при розставанні — порвався. «Що ти наробив, придурку», — подумав я, на мить злякавшись, що промовив це вголос, а мікрофон підхопив і розніс мою тираду по всій залі. Коли Даріо залишив мене на подіумі самого, я усвідомив, як сліпуче світить прожектор. Побачив на гнучкій хромованій шийці мікрофон, схожий на кобру, що вистромила свою голівку з торби факіра. Бачив зблиски яскравого світла на хромованій шийці, на краєчку склянки і на пляшці води «Евіан» поряд зі склянкою. Я усвідомив, що аплодисменти починають вщухати, дехто з публіки вже всівся. Ось-ось настане сповнена очікуванням тиша. Вони чекатимуть, що я їм скажу. Ось тільки не маю я, чого їм сказати. Навіть вступна фраза тепер вилетіла мені з голови. Вони чекатимуть, а тиша напинатиметься. Спершу почуються окремі нервові покашлювання, а далі — загальне мурмотіння. Бо всі вони тут придурки. Зграя нікчемних придурків, недоумкуватих зівак. І якщо я зараз на щось таки спроможусь, це буде злива гнівних слів, які б могла наговорити їм людина з синдромом Туретта[284].

Треба попрохати показати перший слайд. Може, хоч на це я спроможусь і картини направлять мене далі. Мушу на це сподіватися. Лишень поглянувши на аркуш у себе в руці, я побачив, що його не тільки розірвано навпіл, а ще й нотатки, змочені моїм потом, так розпливлися, що прочитати їх більше не було ніякої можливості. Чи тільки через цей факт, чи взагалі від стресу, але вимкнувся зв’язок між моїм мозком і очима. А який там бувперший слайд, до речі? Поштова скринька? «Захід з софорою»? Я був майже певен, що ні той, ні інший.

Ось уже всілися всі. Аплодисменти вщухли. Саме час Американському примітивісту роззявити рота й заревіти. У третьому ряду біля проходу сиділа та сучкувата вишпорка Мері Айр з чимось схожим на графісценічний блокнот. Я видивлявся Ваєрмена. Це він затяг мене в цю справу, але я не збирався надрати йому сраку. Хотів лише вибачитися очима за те, що ось-ось трапиться.

— Я сидітиму в першому