Читати книгу - "Історія Лізі"

і саме це було причиною паузи, а не його небажання відповідати.

— Я абсолютно впевнений, що лікуватися чаєм ми почали пізніше, Лізі. — Він ще трохи міркує, потім киває головою. — Атож, я знаю, що пізніше, бо саме тоді я почав вивчати дроби. Одна третя плюс одна четверта дорівнює сімом дванадцятим, одне слово, усе таке.

Він усміхається… але Лізі, яка вже добре вивчила весь репертуар виразів, що з’являються на його обличчі, розуміє, що це усмішка нервова.

— У школі? — запитує вона.

— Ні, Лізі. — У тоні його голосу звучить ніби докір, що вона могла припустити таку нісенітницю, і коли він знову починає говорити, його голос забарвлюється якимсь холодним відтінком дитячої безпосередності. — Ми з Полом навчалися вдома. Тато називав школу загоном для віслюків.

На нічному столику біля лампи на книжці «Скотобійня-5» (Скот завжди бере із собою книжку, хоч би куди він їхав чи йшов, винятків не буває) стоїть попільничка, і він струшує на неї попіл із сигарети. Вітер надворі завиває, і старий готель тріщить під його натиском.

Несподівано Лізі спадає на думку, що, можливо, це не дуже добра ідея і що добра ідея — це перекинутися на другий бік і заснути, але думки в неї розділяються, і цікавість перемагає.

— А рани Пола в той день — у день, коли ти стрибав із лави, — були тяжкими? Не просто подряпинами? Я хочу сказати, ти ж знаєш, як діти дивляться на речі… Вода, яка витікає з пошкодженої труби, здається їм повінню…

Вона замовкає. Западає тривала пауза, поки він роздивляється, як дим від його сигарети підіймається у світлі лампи й зникає в темряві. Коли він знову озивається, його голос звучить сухо, без емоцій і без жодної нотки сумніву:

— Тато різав глибоко.

Вона відкриває рота, щоб сказати якусь банальність, що покладе край цій розмові (усі види тривожних дзвонів тепер бамкають у її голові; повсюди зблискують червоні спалахи світла перестороги), але не встигає нічого сказати, як озивається він:

— У всякому разі, це не те, про що ти хочеш запитати. Запитуй про те, що тебе справді цікавить, Лізі. Ну ж бо, запитуй. Я все тобі розповім. Я не хочу мати таємниць від тебе — а надто після того, що сталося сьогодні пополудні, — тож ти повинна запитати.

Що сталося сьогодні пополудні? Це запитання здається їй логічним, але Лізі розуміє, що логічної розмови між ними бути не може, бо йдеться про божевілля, божевілля, і тепер вона стала його частиною. Бо Скот і справді забрав її з собою, вона це знає, це не просто її уява. Якщо вона запитає в нього, що тоді сталося, він їй розповість, він недвозначно це пообіцяв… але не слід би їй так робити. Її післятрахальна дрімота остаточно розвіялась, і вона ще ніколи у своєму житті не почувала себе такою далекою від сну.

— Після того як ти стрибнув із лави, Скоте…

— Тато поцілував мене, поцілунок був у нас татовим призом. Це означало, що кривавий бул закінчився.

— Так, я знаю, ти мені розповідав. Але після того як ти стрибнув із лави і тато перестав різати Пола… чи пішов Пол кудись лікуватися? Тобто як він після такого зміг сходити так далеко до крамниці, щоб купити кока-колу, а потім гасати по всьому дому, граючи в пошук була?

— Ні, — каже Скот, роздушивши сигарету на попільничці, яка стояла на книжці.

Її опановує дивна суміш емоцій на цю просту негативну відповідь: приємна полегкість і глибоке розчарування. Це було так, ніби їй у груди вдарила блискавка. Вона достоту не знає, що вона думала, але це ні означає, що їй уже нема потреби про це дум…

— Він би не зміг. — Скот говорить тим самим сухим, безвиразним тоном. І з тією самою впевненістю. — Пол би не зміг. Він не зміг би піти. — На останньому слові він зробив слабкий, але очевидний наголос. — Я мусив його забрати.

Скот перекочується в ліжку обличчям до неї і бере її… але тільки в обійми. Його обличчя, яким він притулився до її шиї, гаряче від стримуваних емоцій.

— Існує одне незвичайне місце. Ми називали його Місячним Колом. Я вже забув чому. Там дуже гарно. Я забрав його, коли він був поранений, і я забрав його, коли він був мертвий, але я не міг забрати його, коли він був у стані психодіота. Коли тато вбив його, я забрав його туди, до Місячного Кола, й там поховав. — Греблю прорвало, і він гірко схлипує. Йому вдається приглушити звук, міцно зціплюючи губи, але сила цих ридань трясе ліжко, і протягом якогось часу вона може допомогти йому лише тим, що тримає його в обіймах. Потім він просить її вимкнути лампу і коли вона запитує його навіщо, він відповідає: — Бо це останнє, що я повинен тобі розповісти, Лізі. І я думаю, я це зможу, якщо ти мене триматимеш. Але не при світлі.

І хоч вона налякана більше, ніж будь-коли, — налякана навіть більше, аніж у ту ніч, коли він вийшов із темряви з рукою, перетвореною на шматок кривавого м’яса, — вона вивільняє свою руку на довжину, достатню, щоб дотягтися до вимикача, потершись об його обличчя своєю груддю, яка згодом постраждає від божевілля Джима Дулея. Спочатку в кімнаті стає зовсім темно, а потім, у міру того як пристосовуються її очі, вона починає бачити розмиті обриси меблів; вона навіть розрізняє слабке примарне світіння, яке повідомляє, що місячні промені потроху починають пробиватися крізь хмари.

— Ти думаєш, що тато вбив Пола, еге ж? Ти думаєш, саме так закінчується ця частина історії?

— Скоте, ти сказав, що він убив його з рушниці…

— Але це не було вбивство. Вони б так вирішили, якби цю справу розглядали коли-небудь у суді, але я там був, і я знаю, що то було не вбивство. — Вітер завиває за вікнами, і стара будівля тріщить. На якусь мить меблі освітлюються, хоч і дуже тьмяно, потім темрява знову густішає. — Тато міг би його вбити, звичайно. Багато разів. Я це знаю. Були випадки, коли він убив би його, якби я не втрутився, але в кінці усе відбулося не так. Ти знаєш, що означає евтаназія, Лізі?

— Убивство з милосердя.

— Атож. Це те, що тато зробив Полові.

У кімнаті, за ліжком, меблі знову роблять спробу стати видимими, потім знову відступають у темряву.

— Ідеться про психодіотизм, розумієш? Пол був заражений ним, як і тато. Але