Читати книгу - "Мертва зона"

як там було далі, та свій дорожній сніданок Джонні їв не на трибуні стадіону Фенвей-Парк, а в міському парку Трімбулла. Він приїхав туди невдовзі після полудня й прочитав на дошці оголошень, що зустріч з кандидатом відбудеться о третій.

Він подався до парку, сподіваючись знайти затишну місцинку й згаяти в самотині час, що лишився до початку мітингу, але там уже збирався люд: хто розгортав підстилки, хто розкладав провізію, хто що.

Трохи далі кілька чоловік опоряджували естраду. Двоє запинали невисокий бар’єр зоряно-смугастими полотнищами. Ще один, стоячи на драбині, чіпляв до заокруглого верху різноколірні паперові стрічки. Інші встановлювали звукову апаратуру, і, як Джонні зрозумів ще тоді, коли дивився репортаж Сі-бі-ес, то була не якась там дешевинка за чотири сотні доларів. На динаміках впадала в око марка «Алтек-Лансінг», і встановлювали їх дуже ретельно, щоб досягти об’ємного звучання.

Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи «Іглз» чи «Гейлз») працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.

Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.

— Перевірка, — сказав у мікрофон один з тих, що були на естраді. — Раз… два… три… — Один динамік гучно завищав, і молодик махнув рукою, показуючи, щоб його віднесли далі.

«Так не готуються до передвиборного мітингу, — подумав Джонні. — Це скоріше скидається на лаштування до дружнього бенкету… чи до танцювальної вечірки».

— Перевірка… раз… два… три… перевірка… перевірка…

Тут Джонні побачив, що вони прив’язують величезні динаміки до дерев. Не чіпляють на вбиті цвяхи, а прив’язують. Стілсон виступав як палкий захисник навколишнього середовища, і хтось попередив обслугу, щоб вони, боронь боже, не пошкодили жодного дерева в жодному міському парку. Джонні бачив, що все виважено до найменших деталей. Тут нічого не робилося стук-грюк, аби з рук.

До невеликої (і вже забитої вщерть) автомобільної стоянки під’їхали зліва два жовті шкільні автобуси. Двері розсунулись, і з автобусів, жваво перемовляючись, почали виходити чоловіки й жінки. Вони дуже різнилися від публіки, що вже зібралася в парку, бо всі були вичепурені, мов на свято: чоловіки в костюмах чи гарних спортивних піджаках, жінки в хрустких спідницях з блузками чи в ошатних сукнях. Усі вражено й захоплено, наче діти, озиралися довкола, і Джонні несамохіть осміхнувся. То приїхали підготовчі курси кандидатів в американські громадяни і з ними Нго.

Джонні рушив до автобусів. Нго стояв з якимсь високим на зріст чоловіком у вельветовому костюмі й двома китаянками.

— Привіт, Нго, — сказав Джонні.

Нго широко всміхнувся.

— Джонні! Яка приємна зустріч! Сьогодні великий день у штаті Нью-Гемпшир, так?

— Мабуть, так, — відказав Джонні.

Нго відрекомендував йому своїх супутників. Чоловік у вельветовому костюмі був поляк, жінки — сестри з Тайваню. Одна з них повідала Джонні, що сподівається після мітингу потиснути руку кандидатові, а тоді, ніяковіючи, показала блокнотик для автографів, що лежав у неї в сумочці.

— Я така рада, що я в Америці, — сказала вона. — Але тут якось дивно, чи не так, містере Сміт?

Джонні, якому все навколо здавалося дивним, погодився з нею.

Два викладачі, що приїхали з групою, почали скликати своїх підопічних.

— Ми побачимося згодом, Джонні, — сказав Нго. — Зараз мені треба ходити.

— Іти, — поправив Джонні.

— Так, дякую.

— Бажаю вам добре провести час, Нго.

— О, так, я неодмінно проведу. — В очах Нго світилася затаєна втіха. — Я певен, що це буде дуже цікаво, Джонні.

Група, що налічувала чоловік сорок, рушила до південної частини парку, щоб розташуватися на сніданок.

Джонні повернувся на місце й примусив себе з’їсти один із своїх бутербродів. Бутерброд мав присмак паперу й канцелярського клею.

Джонні відчував, як у ньому починає наростати напруження.

3

До пів на третю парк був повен ущерть: люди стояли щільно, майже пліч-о-пліч. Міська поліція, посилена невеликим загоном поліції штату, перекрила всі вулиці, що вели до парку. Все те дедалі дужче нагадувало обстановку перед концертом якоїсь рок-групи. З динаміків линули жваві й веселі мелодії в стилі кантрі. По цнотливо-блакитному небу пливли пухкі білі хмари.

Раптом люди почали ставати навшпиньки й витягувати шиї. По натовпу наче брижі побігли. Джонні й собі трохи звівся, подумавши, чи не приїхав Стілсон раніше призначеного часу. Тоді почув рівне гудіння мотоциклів, що в міру їх наближення виповнювало тепле літнє повітря. В очі йому вдарили зблиски сонця на хромованих деталях, а ще за якусь хвилю близько десятка мотоциклів вихопилось на поворот до автостоянки, де спинилися жовті автобуси майбутніх американських громадян. Машини посеред мотоциклів не було. Джонні здогадався, що то передова охорона.

Почуття неспокою в його душі наростало. Щоправда, самі мотоциклісти в чистих вицвілих джинсах та білих сорочках мали досить пристойний вигляд, зате їхні мотоцикли, переважно «харлеї» і БСА, були змінені до невпізнання і вражали око вигнутими, наче роги, кермами, ґратчастими хромованими щитками й надміром якихось химерних обтічників.

Мотоциклісти заглушили мотори, позіскакували з сідел і вервечкою рушили до естради. Тільки один з них обернувся й неквапливо повів поглядом по величезному натовпі; і навіть звіддалік Джонні добачив, які в нього ясно-зелені очі. Здавалося, молодик прикидав, скільки зібралось публіки. Потім він поглянув ліворуч, туди, де, спершись на ланцюгову загорожу перед полем місцевого бейсбольного клубу, стояли чотири чи п’ять полісменів. Молодик помахав їм рукою. Один з полісменів обернувся назад і плюнув за загорожу. Враження було таке, ніби то якесь умовне дійство, і це ще дужче занепокоїло Джонні. Тоді зеленоокий поволі пішов до естради.

Та ще дужче, ніж неспокій, що став немовби підґрунтям усіх інших почуттів, душу Джонні точив страх, змішаний з дивним веселим збудженням. Йому здавалося, ніби він уві сні й ввійшов в одну з отих картин, де паровози виїжджають просто з цегляних камінів, а годинникові циферблати звисають, мов ганчірки, з гілок дерев. Мотоциклісти скидалися на статистів з якогось кінобойовика, що всі як один відгукнулися на заклик «Причепурімось задля Джіна»[40]. З-під їхніх чисто випраних вицвілих джинсів виглядали грубі тупоносі черевики, мало не всі з хромованими ланцюжками. Метал різко зблискував проти сонця. На обличчях мотоциклістів застиг майже однаковий поблажливо-добродушний вираз, явно розрахований на публіку. Але за ним цілком могла