Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

class="p1">— Та й найміть.

— Ось набий мені цю бочку, — каже і дає йому уперед гроші.

Він узяв ту бочку порубав, у круг на дрова склав та й пішов собі.

Приїздить пан, побачив ту бочку.

— Що це, — пита, — таке?

— Та це, душенько, мужик надув.

— От я запряжу трійку коней, так я його дожену.

Побіг скоро і догнав. А мужик побачив його та й став у гречці під дубом, наче трима того дуба. Пан і питає його, що «ти не бачив, не йшов тут мужик з сокирою?».

— Ні, — каже, — бачив.

— А що, я його дожену?

— Ні, ви, пане, не доженете. Якби я, то я б вашими кіньми догнав.

— Так бери коні, дожени.

— Давайте сто карбованців та постійте, оцього дуба потримайте.

От пан став під дуба, аж пнеться та держить його, а того чоловіка і слуху нема. «Обманув, сякий-такий! Постій же, я тобі гречку витолочу, скину дуба».

Одскочив з-під дуба: «От-от упаде!» А дуб і не зворухнеться. «А надув! Вернусь, ще візьму трійку коней, я його дожену». Наздоганя того чоловіка вже на другій трійці.

— Чи не бачив ти, — пита, — тут такого-то чоловіка?

— Ні, — каже, — бачив.

— Що ж, я його дожену?

— Ні, ви не доженете, а якби я вашими кіньми, то б наздогнав.

— Так бери та дожени.

— Ніколи, пане, треба солов'я стерегти.

А він як ото забачив пана, накрив камінь шапкою та й стоїть.

— На тобі сто карбованців, біжи дожени його, а я твого солов'я постережу.

Узяв той і коні, і гроші, тільки його і бачили. А пан ждав, ждав, ждав та: «Надув і цей! От я йому дам». Як учеше кулаком по шапці… Тьху! Вернувсь, ще одного коня взяв, знов наздоганяє його, а він у дупло вліз та й виглядає відтіля.

— Чи ти не бачив, — питає, — тут такого-то чоловіка?

— Бачив, — каже.

— Що ж, я його дожену?

— Ні, пане, не наздоженете. Якби я вашим конем, я б догнав, та треба ось у дуплі сидіти.

— Дожени, — каже, — я тобі заплачу і у дуплі за тебе посиджу.

Поліз пан у дупло, а чоловік на коня та й подавсь. А пан сидів, сидів у дуплі та там і пропав.

Як пан гавкав на старого пня

Був у селі пан. Одного разу він сказав бідному селянинові:

— Ти чоловік розумний. Я це здалеку чую.

— У нашому краї всі мужики розумні.

— А пани?

— На таке показує, що кожний пан ударений з-за рогу мішком по голові, — відповів селянин.

Пан подумав і знову спитав:

— А я розумний?

— Хто вас знає, пане! Треба придивитися й прислухатися. Аж потому можна би сказати, що ви за один.

— Ну що ж, тоді сідаймо на віз і помандруємо по світу. А ти придивляйся…

— Най буде, — мовив селянин.

Сіли вони на віз і рушили в дорогу. Де тільки не бували!

А якось під ніч заїхали в ліс. Темно, хоч око виколи! Селянин швиденько назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли і вечеряють. А коли повечеряли, бідняк раптом схопився на ноги і — шульк у солому, що була на возі. Тільки ноги стирчали. Пан підійшов до нього й питає:

— Що сталося, чоловіче?

— Тс-с-с… Онде ведмідь, ховайтеся.

Панисько оглянувся та й собі — в солому: здалося, що він бачить ведмедя в кущах.

А селянин каже:

— Ой, якби в нас був хоч один пес!

— А то чому? — спитав пан.

— Ведмеді бояться собачого гавкання. Чому ви, пане, не взяли із собою пса? Можете загинути ні за що у ведмедячих лапах.

Пан ледве сопів. А потім порадив:

— Ти, чоловіче, сам загавкай.

— Я не можу, пане. У мене голосу нема. Треба тоненького, такого, як у вас.

Пан трохи подумав і спробував:

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!

— От добре. Як будете, паночку, отак гавкати до самого ранку, то ведмідь і близько не підступить.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — не вгавав панисько.

Селянин заснув, а панисько так захрип, що вже шавкотів. Коли зійшло сонечко, бідняк прокинувся й питає:

— Чого це ви шавкаєте?

— Та я захрип, бо на ведмедя гавкав.

— На котрого?

— Та на того, що в корчах.

— Ходім та й подивимося на нашого ведмедя…

Зайшли у кущі, а там — старий пнисько. Пан обійшов пня і спересердя плюнув.

— Ну, що маю казати про вас? — посміхнувся селянин.

Панисько ударив коней батогом, і за його возом тільки закурилося.

А бідняк реготав.

Як пан по-німецькому балакав

Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своему наймитові:

— Я балакатиму до тещі по-ненашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, так ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.

Той каже:

— Добре!

От приїхали. Теща така рада, що зять приїхав, вітається до його, а він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Так вона злякалася та й питає парубка:

— Що це панові таке сталося, що речі йому одібрало?

А парубок каже:

— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому.

От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, він усе:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Та їй аж страшно його стало. От тоді питає вона в зятя:

— Може, вже обідати будете?

А він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит каже:

— То він каже, що не хоче обідати.

Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: вухри-мохри, бо їсти здорово хоче. А наймит:

– Ідіть, — каже, — паніматко, од його, а то бачите, аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.

Теща з наймитом пообідали, а пан зостався, не ївши. От увечері знов теща питає зятя:

— Може, вже вечерятимем?

А він:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Наймит каже:

— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кружку води.

Так теща дала йому шматок хліба та кружку води, а сама повечеряла з наймитом. Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.

От уранці лагодиться вже він їхати.

Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець. А він радий, що такого багато, та:

— Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит:

— Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забирали геть.

Так теща й позабирала усе назад.

От, як виїхали за слободу, пан як узяв наймита лаяти і каже:

— Я через тебе голодний сидів і