Читати книгу - "Коло смерті"

лежав пістолет. Важкий у долоні, чорна поверхня матова й потерта.

— Пістолет старий, але цілком справний. З повним магазином, — мовив чоловік. — Знаєте, як ним користуватися?

Я сказав, що знаю.

— Окей. Даю на три дні. З вас три куски…

Я вийняв три тисячні банкноти й віддав йому.

— Тільки ж не наробіть дурниць, Бренне! Якщо вистрілите з нього, назад не заберу, а вам доведеться викласти ще десять тисяч. Така умова…

— Гаразд, — погодився я. — Я ним не скористаюся.

Прямуючи до свого авта, я відчував вагу зброї, ніби шматок свинцю ніс у кишені пальта.

Я припаркувався у тіні, між двома вуличними ліхтарями. На іншому боці вулиці в двох вікнах помешкання Ганса Міккельсена на прізвисько Грек горіло світло. Один раз за шторами майнула людська тінь. Годинник показував одинадцяту вечора, мені дошкуляла печія і цілковитий брак розуміння, що я тут робив. Я не мав заготовленого заздалегідь плану, лише безглузду ідею-фікс будь-якою ціною примусити його сказати правду. Що вже я викручував свій мозок, водно повертався до Грека. Лише він і ніхто інший мав мотив заткнути рота Ґуставові Німанові. Лише він міг стояти за нападом на Ґерд Ґарсгол і змовою проти мене. Мені згадалися маленький, нікельований пістолет у його руці й рішучість у голосі, коли Грек пригрозив застрелити мене, якщо прийду знову. Тож я надумав також озброїтися. Ця думка видалася мені тверезою тоді, але не тепер.

У грудях пекло від кривди, страху й печії.

Пістолет лежав на пасажирському сидінні. Я взяв його до рук, від доторку до металу усім тілом запульсував адреналін. У роті вмить пересохло, язик став, немов наждачний папір. Я вже взявся за клямку дверцят, коли краєм ока помітив вузеньку смужку світла, якої раніше не було, і завмер.

Грекові гаражні ворота відчинялися. У маленькій шпарині в самому низу виднілося світло фар. Що вище піднімалися ворота, то більше освітлювали фари виїзд з гаража, потім — тротуар, а далі — вулицю. Останньої миті перед тим, як фари яскраво й безпощадно освітили салон мого авта, наче сонце безхмарного літнього дня, я встиг залягти на пасажирське сидіння. Почув шурхіт жорстви під колесами, а тоді знову стемніло.

Я вичекав декілька секунд, перш ніж підвестися. На щастя, я запаркувався носом у той бік, що треба. Мені стачило притомності вимкнути автоматичне ввімкнення фар перед тим, як повернути ключ запалювання. Я поволі покотився услід за червоними задніми ліхтарями. Десь за шістдесят метрів до закруту яскравим жовтим оком заблимав правий поворотник, потім чорний джип Ганса Міккельсена звернув за кут і зник з очей. Я увімкнув фари й додав газу. Коли знову побачив Грека, той спокійно прямував у північному керунку.

На широкому шосе їхати за ним було легко. Я весь час бачив перед собою задні ліхтарі джипа, а доволі жвавий рух на дорозі дозволяв тримати дистанцію, пропустивши попереду дві-три автівки. Коли ж Грек звернув з головної дороги у вулички, де автомобілів стало менше, довелося подвоїти обережність. Я тримався якнайдалі, тільки б не втратити його з овиду. Щоразу, як Грек зникав за кутом, я тиснув на газ, відчайдушно сподіваючись не загубити його з поля зору. Мені щастило, я встиг помітити червоні цятки за частку секунди до того, як він звернув у перевулок ліворуч.

Я звернув за ним. Грек уже зник з очей у плетиві вузьких вуличок, що петляли між сонними віллами з темними вікнами. Мені залишалося тільки їхати прямо, сподіваючись, що він не сховався за якимись воротами. Раз зупинився, відчинив вікно й заглушив двигун, але зовні панувала тиша. За кілька секунд я рушив далі. З'їхав стрімким спуском. У самому низу схилу в світлі фар мерехтіла вода. Я вимкнув фари, поставив авто в тіні будівлі. Трохи повагавшись, взяв пістолет, поклав його до кишені й далі пішов пішки.

За якихось кілька метрів попереду на тлі нічного неба виднілися щогли й численні силуети великих моторок. Тихо хлюпотіли хвильки, ударяючись до причалу, світло двох вуличних ліхтарів виблискувало на поверхні темної води. Чорний джип стояв поряд з іще двома автами біля самого входу в яхтову гавань. Я підійшов ближче, дотулився рукою до капота. Він був ще теплий.

Вузький трап вів з набережної униз на плавучі причали, де гойдалися на воді пришвартовані човни. Трап був перегороджений замкненою хвірткою. По обидва боки від хвіртки виступала десь на метр загорожа, обплетена колючим дротом. Годі було її оминути. Я вдивлявся у темряву гавані. Ніде не видно жодного руху, лише з рубки одного з моторних човнів ледь пробивалася світляна смужка. Хтось сидів у салоні, і той хтось забув або ж не потурбувався зачинити за собою двері.

Я вернувся на берег і рушив уздовж набережної. За п'ятдесят метрів помітив маленьку червону шлюпку. Стрибнув у неї і відразу замочив ноги — дно вутлого суденця було десь на десять сантиметрів укрите водою. Шлюпка загрозливо хитнулася, коли від моїх рухів захлюпотіла, ударяючись до бортів, вода. Човник тримався на тонкому ланцюгу, кінець якого ховався у пітьмі під причалом. Перебираючи пальцями ланки ланцюга, намацав висячий замок. Тихо вилаявся собі під ніс і вже вхопився за край причалу, щоб вибратися нагору, коли помітив у глибині гавані якийсь рух. Я пригнувся у сутінь.

Хтось ішов трапом. Хвіртку, без сумніву, відчинили зсередини. Чоловік простував до автомобілів, припаркованих на набережній, один з них, найменший, червоний пежо, жовто моргнув, коли спрацювало дистанційне ввімкнення. Щось знайоме було в ледь сутулій