Читати книгу - "Галка"

нашого класу на уроці праці змайстрували рамку, покрили її лаком, а старий викладач праці вирізав алмазом скло. Ми почепили портрет у нашому третьому «Б» класі.

За роком спливав рік. З третього ми перейшли до четвертого класу. Перевели нас в інше приміщення. Перенесли хлопці й портрет. У п'ятому в нас була інша класна кімната. І туди хлопці й дівчата перенесли портрет. Так було, коли ми переходили в шостий і в сьомий, коли помер мій батько.

Батькові товариші і мама казали, що він «згорів на роботі». Виною хвороба чи тато був необачний. Та я знав ще й інше. З усіх спеців він — один комуніст. А комуністам ніколи не легко.

Коли ховали батька, я намагався знайти в обличчі його щось схоже на ту людину, портрет якої, можна сказати, ми малювали разом. Той великий комуніст був кучерявим, а татко стрижений під машинку. Та в обох у них було високе чоло. І, мабуть, були однакові їхні найзаповітніші думки! І коли я став комсомольцем, друзі перенесли портрет людини з мужнім й благородним обличчям у дев'ятий клас. А в десятий портрет я переніс сам і повісив навпроти своєї парти.

Восени 1940 року всі хлопці мого класу йшли до армії. Прощалися ми зі своїми вчителями, партами, класами. Разом з Ваньком і Грицем ми зайшли до колишнього свого десятого. Трьом нам стелилася дорога на Балтійський флот. Попрощалися ми і з портретом, який так і залишився у колишньому нашому десятому класі. Прощання перед тривалою розлукою взагалі бентежне й не дуже веселе діло. Та ще ми, одинадцять випускників сорокового року, не знали, звичайно, що через кілька років у живих із нас залишиться тільки четверо. Не знав тоді і я, що мої незрадливі друзі, помічники по малюванню портрета вже через рік загинуть смертю бійців у хвилях сивої Балтики.

Тої ж осені 1941 року, коли під Ленінградом загинули Гриць і Ванько, у рідне село вступили фашисти. Брати писали в листі, який я читав перед другим відрядженням (лист той залишився в Івана Сергійовича), що в нашій школі німецькі солдати попалили книжки, класні журнали, стінгазети і, звичайно ж, портрети. З люттю дикунів шматували портрет, який я намалював колись. Пошматували, а потім кинули у вогнище.

Знав я, що гітлерівці не минуть моєї школи і портрета комуніста, котрий першим дав їм рішучий бій, завдав фашизмові першої рани. Спалюючи портрет, гітлерівці згадували іншу велику пожежу — рейхстагу, за що хотіли вбити комуніста з високим чолом і кучерявим волоссям.

Спалили і розвіяли попіл. Та ніяким фашистам, ніяким злим духам не спалити, не розвіяти із серця мого покоління образ тої людини, яку намалював я ще хлопчиком!

Після фронту мені випав ще ворожий тил. Страшнувато лі гати туди, бо стрибати довелося не на партизанські багаття, а наосліп. Та й висоти боявся змалку. Правда, мене й не примушували летіти. Але я знав, що комусь і це треба робити. І в хвилини, коли залишався сам з думками, прагнучи вирішити, як же мені бути, чомусь завжди уявлявся вечір у бабусиній хаті, каганець, що підсліпувато блимав на столі, і розгорнений аркуш паперу, на якому вимальовував рису за рисочкою обличчя людини безстрашної і благородної, котра у вересні 1933 року на Лейпцігському процесі розпочала битву, а може, й визвольну війну народів Європи проти агресорів, істинних паліїв рейхстагу. В моїй уяві цей великий революціонер, комуніст був фронтовиком за сім років до віроломного нападу фашистських дивізій на державний кордон СРСР.

Кудрявий прочитав останню фразу щоденника Галки. Якісь суперечливі думки роїлися в його голові. То здавалося, ніби «Щоденник» радиста — школярська сповідь, то ніби в цих записах олівцем на папері є і цілком серйозна оповідь. І головне — за кожним побутовим чи пейзажним малюнком між рядками домислюються радіограми, підписані Центром і Кудрявим, які прийняв і передав Галка з 2 квітня по сей лагідний і теплий день 12 вересня.

Центр викликає на зв'язок Кудрявого… — подумки мовив командир групи, дивлячись на Галку, ніби давно його не бачив, бо відчув нині, як ніколи, що значить для розвідгрупи чітка і майже непомічена німцями робота радиста, котрий уже передав у Центр кілька сот телеграм.

Кудрявий віддав зошит Галці і раптом зауважив:

— Пишеш про великого комуніста, а сам ще не подав заяви в партію. Чому?

— Про це запитували мене комісар і командир нашої батареї ще восени сорок першого і весною сорок другого, — пригадав Галка.

— І що ти їм відповів?

— А те, що я ще не годен звання комуніста, бо дуже мало зробив для розгрому фашистів.

— Доказ вагомий. Ми всі ще мало зробили. Та щиро хочемо все зробити, щоб розтрощити голову Гітлеру, — сказав Кудрявий.

— Ти читав і мусив зрозуміти, хто такі в моїх очах комуністи.

— Звичайно. Це — Георгій Димитров… — Кудрявий подумав і додав: — І твій батько.

— І мій батько… — задумливо мовив Галка і, поглянувши в бік шосе, пошепки подав тривожний клич: — Полундра! Шестеро солдатів ідуть сюди! Мабуть, боковий дозор.

— От сволота! — буркнув Кудрявий. — Мотаймо про всяк випадок у болото!

Командир став поквапливо взуватися і на якусь мить затримав погляд на своїй нозі, з якої Галка висмоктував півроку тому кров і гадючу отруту.

СМЕРТЬ КАНГАРА

Вночі ризьке шосе було запруджене ворожою технікою і військом. Гуркіт автомашин