Читати книгу - "Амністія для Хакера"

не мучся. Ти вирішив? Нехай. Я також вирішила. Не хочу ніяких квартир і ніяких грошей. Я повертаюся до себе. І якщо зі мною щось зроблять, це буде на твоїй совісті. Хоча… вона, напевно, безрозмірна. Не варто її шкодувати. Ти знаєш? — вона наче наважилася. — А я передумала. Я тобі скажу. Скажу, чому ти не залишишся у моїй пам’яті ворогом. Адже твоїй совісті це не зашкодить. Знаєш чому? Батько моєї дитини не може бути моїм ворогом.

Вона вже зникала у кімнаті, але тон, яким Борис вимовив її ім’я, зупинив її.

— Наталю…

— Так, любий, — сказала вона.

— Ти жартуєш…

— Ні. Тут не до жартів. Поздоровляю тебе. Не треба було економити, а купувати надійний захист. Благо, мав за що… І не заходь до моєї кімнати, інакше я також піду просто зараз.

Двері за нею тихо зачинилися, а Борис, впавши на канапу, схилив голову на коліна. Здавалося, він збирався сидіти так до рання.

XXXIX. Розв’язка

Це був звичайний, нічим не примітний день початку осені. Сонце давно заспокоїлося і світило з небес наче просто так, для годиться, нікому не докучаючи набридлими за літо гарячими променями. На газонах під деревами з’явилися поки що нечисленні жовті листочки — перші провісники негоди, яка почнеться ось-ось і затягнеться надовго. Місто прокидалося, готуючись увійти у звичний щоденний ритм. Місто, нещодавно розбурхане сенсаційними подіями та перебільшеними чутками, що виникали навколо них. Вони періодично заспокоювалися, вщухали, а за деякий час вибухали з новою силою, збурюючи людей. Останній сплеск виявився надзвичайно гучним, та й від нього резонанс усе-таки помалу йшов на спад.

Але безпосередні учасники, керуючись, щоправда, кожен своїми міркуваннями, відчували, що справжня розв’язка ще попереду, а тому перебували в напруженому очікуванні. Ніхто з них не плекав особливих надій стосовно фіналу цієї історії, усі вони вважали себе далекими від ілюзій щодо власної долі в ній. Та жоден із них не підозрював, що останній тур того, що відбувалося упродовж кількох місяців, почнеться саме цього тихого осіннього ранку і завершиться задовго до настання темряви, що фінал виявиться настільки неочікуваним, драматичним і кривавим.

Наталка прокинулася о сьомій. Сон зник якось відразу, наче його й не було, хоча зазвичай він випускав її зі своїх цупких обіймів надзвичайно важко. Вона прокинулася з важким, неприємним, уже готовим, сформованим передчуттям, яке склалося ще раніше і прокинулося одночасно з нею.

Борис уже не спав. Сидів на кухні, підперши голову рукою, вдягнутий у свою незмінну куртку, застібнуту під саму шию. Зверху був накинутий плащ із загорнутими полами та піднятим коміром. Сон також облишив його відразу і ще раніше. Чомусь було зимно, навіть трохи лихоманило. Напевно, тому на плиті світилася блакитним полум’ям запалена конфорка. Навпроти нього, трохи ближче до стіни, стояла велика спортивна сумка, застібнута на всі блискавки. По її обрисах неважко було здогадатися, що там усередині.

— О… — тільки й промовила Наталя. — Ти вже зібрався…

— Не міг спати, — сказав Борис. — Прокинувся, а сну немає. От і збирався, адже все одно треба…

— Добре, коли знаєш, що тобі треба, — зауважила вона. — До того ж скільки там тих зборів… Головне — всю зброю зібрано. Одне в сумці, друге під пахвою. Мандрівний лицар готовий вирушити назустріч новим перемогам…

— Я тебе прошу…

— Тут він уже переміг усіх, кого тільки можливо… — відчужено провадила вона, не звертаючи уваги на його спроби. — І великих поганих хлопців, і маленьку простакувату дівчинку. Тому в цьому місті йому більше робити нічого.

— Наталю, для чого знову? Для чого знову починати те, про що стільки говорено вчора? Я ж казав тобі…

— Ну, звичайно! — гірко зітхнула вона. — Ти казав… Але те, що ти казав, знаходиться поза межами розуміння обмеженої істоти, вихопленої десь із базарних рядів…

Борис підвівся і взяв з підлоги сумку. Тоді ще раз глянув на неї. Обличчя Наталки виглядало блідим, змученим. Але найбільше його вразили очі. Тон, яким вона говорила зараз, яскраво відображав її емоції та почуття, а от очі… В них наче щось погасло.

— І що, ми навіть… ти навіть не вип’єш чаю перед тим, як іти?

— Чаю… Твого чаю я хотів би ще раз випити, — сказав Борис. — Якщо є така можливість.

Голос його при цьому помітно здригнувся. Вона вийшла, а Борис поставив сумку на місце і знову присів на табурет, зітхнувши глибоко й нетерпляче. Сам для себе. Він знав, що найближчі півгодини в усьому його житті будуть найважчими. Далі все піде легше. Тільки б перебути їх. Це можна порівняти з авто, в якого саме на узвишші скінчилося пальне. Потрібно лише зрушити його з місця. А далі воно покотиться, тільки б стало сил зрушити.

Вона з’явилася швидко, вже охайно зачесана, з помадою на губах. Халатик змінили спідниця з блузкою. Біля коліна її знову невідомо звідки з’явилася подряпина. Наталка швидко підійшла до столика, відкрила заварний чайник, всипала чай. Рухи її пальців були такими само швидкими, як завжди, але їм бракувало точності, тому, напевно, чаю всипалося більше, ніж належить, а фарфорова накривка дзенькнула голосніше, ніж зазвичай. Він це помітив. Чай заварювався, а вони мовчали, дивлячись у різні боки. Лише Борис кидав іноді на неї нерішучі короткі погляди.

Потім вони так само мовчки пили, думаючи кожен про своє. Нарешті обидві чашки спорожніли.

— Гарний був чай, — сказав Борис. — Як ніколи. Дякую тобі.

— Як вдалося…

Він підвівся, беручи сумку. Наталка навіть не поворухнулася. Борис підійшов і став над нею.

— Там, у кімнаті, — сказав він, — зверху, просто на шафі, лежить конверт. Там гроші, документи та лист. У ньому все, що я не зумів пояснити тобі на словах, на що духу не вистачило. Навіть не знаю чому, але… Ну гаразд…

Борис відчував, як гостро забракло словникового запасу. Раніше цього не траплялося.

— Словом, не читай цього сьогодні,