Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

кокосовий горіх. Один кінець його був розірваний.

— Схоже на гранату… — Молодінова уважно подивилась у гущавину гілок і раптом зареготала.

— Хай я стану стегозавром, якщо ви не збожеволіли! Чи ви хочете, щоб вас застрелили?

— Хто? Адже тут нікого немає! — сказала вона голосно. — Знаєте, хто нас обстріляв? Оце дерево.

— Дерево?! — перепитав Фратєв. — Ви справді збожеволіли. Як може…

Він не договорив. В кроні дерева пролунав ще один постріл.

З рушниці Фратєва вилетіло полум’я. І знову ж по тому йому на голову посипався дощ чудних кавунів.

— Не бійтесь, ми вже тут! — вигукнув засапаний Северсон, влетівши у джунглі.

— Спокійно! Нічого не трапилось. Це тільки Фратєв на мить розгубився в бою з оцим ворогом, — підняла Молодінова догори овальний предмет. — Це всього-на-всього плід цього дерева. Після достигання він перетворюється на примітивну ракету, щоб потрапити якомога далі від материнського дерева. Всередині нього, мабуть, накопичуються гази, які проривають найслабкіше місце у вершині еліпсоїда.

Всі з полегкістю розсміялись.

Над їхніми головами знову почулися постріли.

— Б’юсь об заклад, що звук прискорює вибухи отих кавунів! — вигукнув Фратєв. — Ходімо краще звідси, не хочу бути мішенню безглуздих жартів цього вояки! — Він недоброзичливо глянув на дерево і попрямував до узлісся.

Небо тим часом порожевішало, а недалеко від вулкана визирнуло оранжеве сонце. В його незвичайному золотому освітленні балони піднялись догори. Погойдуючись під легким вітерцем, гнані ракетними вибухами, вони попливли в напрямку долини. З усіх боків її оточували конусоподібні сопки та покраяні глибокими ущелинами скелясті хребти. Над заростями в долині зводилась прозора імла.

За неширокою смугою джунглів знову з’явився голий, вкритий розколинами і густо всіяний камінням косогір.

— Проксіма незабаром зійде! — кивнув Фратєв на багряно-чорні хмари над обрієм. — Тебе ще тільки тут бракувало!

— Хмари наближаються підозріло швидко. На щастя, джунглі вже позаду, спускаймось на землю! — запропонувала Молодінова і простягла руку до кнопки апарата, яким керувався балон.

— Погляньте он туди, праворуч, під отой скелястий стрімчак! — вигукнув Ватсон, тільки-но ставши на ноги. — Якісь дивні сліди!

Всі поспішили до місця, вказаного Ватсоном.

— Зачекайте, зачекайте! — крикнула Молодінова. — Насамперед треба закріпити балони.

— Прив’яжемо їх до отих стовбурів, — махнув рукою Вроцлавський у напрямку джунглів.

Поспішали недаремно. Вітер налетів несподівано, — холодний, різкий. Він свистів і скиглив, злісно торсав лускаті гілки дерев. Балони хилитались туди й сюди поміж величезного листя, але троси витримували.

Чоловіки лишились вартувати вантаж, а Молодінова і Свозилова пішли оглянути загадкові сліди.

— Квартяни носять взуття, схоже на наше, — здивувалась Алена. — Можна подумати, що вони взяли кілька пар у нас.

— Я знайшла кишеньковий ніж, дуже схожий на наші, — сказала Молодінова.

— Покажіть! — підскочила до неї Алена. — Справді, це дивно!

Молодінова задумливо дивилась на ніж.

— Не знаю… — сказала вона повільно. — Мені здається, що цей ніж був справді виготовлений на земній кулі…

Ватсон знизав плечима:

— А як би він сюди потрапив? Адже людська нога ще ніколи тут не ступала.

— Можливо, його позичили квартяни того разу, коли відвідали літак, — так само, як і чашки для кофе… Побачимо. Безперечно, вони — культурні істоти, як це показує добре продумана форма їхнього взуття. Шкода, що сліди ведуть уздовж кам’яної стінки в напрямку до нашого селища…

— Це підтверджує наше припущення, що квартяни за нами потай стежать… — закінчила її думку Свозилова. — І, очевидно, бояться… Вони, мабуть, такі ж миролюбні, як і ми…

Вітер поступово вщухав. Пофарбування місцевості швидко мінялось. Металевий відтінок скель поступово яснішав: сходило жовте сонце.

Вчені вирушили далі. Вони обережно спускались кам’янистим схилом, аж поки досягли великого каньйону. Його стрімкоспадні кам’яні стіни глибоко внизу омивала спокійна річка.

— Погодьтесь, що без моєї винахідливості ми через цю перепону не перебралися б! — жартував Фратєв. — Балони — просто чудо!

— Вихваляєте балони чи вашу ідею? — засміялась Алена.

— І те, й друге.

— До речі, балони треба позв’язувати: так принаймні ніхто не загубиться, — запропонував Северсон.

І ось величезне гроно повітряних куль попливло у височінь.

Але тільки-но воно опинилося за кілька метрів від землі, як раптом шарпнулось, крутнулось і, безперервно обертаючись навколо власної осі, почало швидко підніматись.

— Смерч! — крикнув Ватсон.

Все пішло обертом перед очима вчених. Місцевість під ними так розтанцювалась, що вони незабаром втратили орієнтацію. Скриньки під їхніми ногами наштовхувались одна на одну і неприємно скрипіли.

Першою опам’яталась Молодінова. Вона судорожно натиснула на кнопку ракетної установки. Під гроном балонів почувся гуркіт, схожий на кулеметну чергу. Рух по спіралі загальмувався.

— Летимо просто до кратера вулкана! — закричала з жахом Алена.

— Відкрийте вентилі! — скомандувала Молодінова.

Над їхніми головами почулося сичання й шипіння. Балони почали швидко спускатися, але при цьому знову шалено закрутились. їх несло просто на джунглі.

Діставши сильний удар в спину, Северсон зойкнув і заплющив очі. Підсвідомо він ухопився за гілку і крикнув:

— Аленко! Тримайся!

Ні, з нею нічого не трапилося. Вона лежала поруч нього, заплутавшись у плетиві гілок і ліан, а трохи далі — решта супутників. На щастя, джунглі були такі густі, що верхів’я дерев утворювали ніби суцільний пружний матрац.