Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

усі ці звинувачення, коли підбивав останній підсумок своєму життю, і віддав належне ніжній, покірній мучениці. Якось уночі, зайшовши нишком до батька, Емілія побачила, що він не спить; і тоді немічний старий визнав перед дочкою свої помилки:

- Ох, Еммі! Я все думаю, які ми були недобрі й не­справедливі до тебе,- сказав він, простягаючи до неї свою кволу, холодну руку.

Емілія стала навколішки й почала молитися біля постелі батька, що також молився з нею, й далі тримаючи її руку. Друже мій, коли настане наша пора, дай боже й нам мати біля себе таку добру душу, як ця, щоб помолилася з нами!

Можливо, тієї безсонної ночі перед очима в старого по­стало все його життя: змагання і надії в молодості, успіх і багатство в зрілому віці, падіння на порозі старості і те­перішня його безпорадність. І ніякої можливості помститися долі, що взяла над ним гору, нічого залишити по собі - ні імені, ні грошей… Змарноване життя, поразка й розчарування - і ось кінець! Що, на вашу думку, брате мій, читачу, краще: вмирати багатим і славетним чи вбо­гим і розчарованим? Усе мати і бути змушеним віддати чи зникнути з життя, програвши гру? Мабуть, дивне це почуття, коли одного чудового дня нам доводиться сказати: «Завтра успіх чи невдача для мене нічого не важити­муть. Зійде сонце, і міріади людей підуть, як звичайно, працювати чи розважатися, а мене вже не буде в тій ме­тушні».

Ось і настав такий ранок, зійшло сонце, весь світ узявся до своїх різноманітних справ і розваг,- увесь світ, крім старого Джона Седлі, якому не треба вже було змагатися з долею, плекати надії, виношувати задуми; лишилось доб­ратися до бромптонського цвинтаря, до спокійного, незна­ного прихистку поряд зі своєю старою дружиною.

Майор Доббін, Джоз і Джорджі провели його до могили в кареті, оббитій чорним сукном. Джоз для цього приїхав з готелю «Зірка й Підв’язка» в Річмонді, куди він пере­брався після сумної події. Він не захотів залишатися в будинку разом з… за таких обставин, самі розумієте. Та Еммі залишилась і, як завжди, робила те, що треба. Горе не зломило її, вона була швидше поважна, ніж засмучена. Вона молилася, щоб її смерть була така тиха й безбо­лісна, і розрадою у її смутку були ті слова, які вона почула від батька під час хвороби і які свідчили про його віру, упокорення і надію на майбутнє життя.

Авжеж, мені здається, що такий кінець, врешті, кращий за будь-який інший. Припустімо, що ви дуже багаті й ні в чому собі не відмовляєте, і ось ви кажете свого остан­нього дня: «Я дуже багатий, мене всі добре знають, я все своє життя перебував у найкращому товаристві і, дякувати богу, походжу з славетної родини. Я чесно служив своєму королю і батьківщині. Я пробув кілька років у парламенті, де, зважуюсь сказати, до моїх слів прислухалися і добре сприймали їх. Я не завинив нікому жодного шилінга, нав­паки - позичив своєму давньому університетському това­ришеві Джеку Лазареві п’ятдесят фунтів, і виконавці моєї духівниці не будуть квапити його віддати борг. Я залишаю дочкам по десять тисяч фунтів - дуже добрий посаг для дівчат; я відписую все столове срібло, меблі й будинок на Бейкер-стріт з чималою часткою майна, належною їй за законом, своїй дружині в довічне володіння, а свої землі, гроші в державних паперах і свою пивницю з добірними винами на Бейкер-стріт - синові. Я залишаю двадцять фунтів річного прибутку своєму камердинерові і ручуся, що після моєї смерті ніхто нічого мені не закине». Або ж припустімо, що ваша лебедина пісня буде цілком інакша - ви скажете: «Я бідний, пригнічений горем, розчарований старий чоловік, і ціле життя мені не щастило. Доля не обдарувала мене ні розумом, ні майном, і я визнаю, що допускався безлічі помилок. Визнаю, що я часто забував свій обов’язок. Я не можу сплатити своїх боргів. На своїй смертній постелі я лежу безпорадний, покірний і благаю прощення за свою нездарність, припадаючи з покаянним серцем до ніг божого милосердя».

Котру з цих двох промов ви б собі вибрали для прощаль­ного слова на своєму похороні? Старий Седлі виголосив останню. І з покірним серцем, тримаючи за руку свою доч­ку, розлучився з життям, лишивши позад себе всі свої кривди й життєву суєту.

 

 

- Бачиш,- мовив старий Осборн своєму онукові,- як доля винагороджує порядність, працьовитість, уміння добре вкласти гроші і таке інше. Глянь на мене і на мій банків­ський рахунок. І глянь на свого бідного діда Седлі з його невдачами. А він був багатший за мене двадцять років тому, куди багатший - на цілих десять тисяч фунтів!

Крім цих осіб та ще родини містера Клепа, яка приїхала з Бромптона висловити свої співчуття, жодна жива душа не поцікавилася старим Джоном Седлі й не згадала, що така людина жила на світі.

Коли містер Осборн уперше почув від свого приятеля полковника Баклера (про що нам уже розповів малий Джорджі), який чудовий офіцер майор Доббін, він спри­йняв ті слова досить-таки зневажливо й не захотів повіри­ти, що таки незграба може бути розумним і мати добру славу. Але йому довелося почути такі самі відгуки про майора й від інших своїх знайомих… Сер Вільям Доббін був дуже високої думки про свого сина й розповідав багато історій, які підтверджували, що він освічений, відважний і має в світі добру славу. Нарешті прізвище майора з’явилося в списку гостей на проханих обідах кількох вельмож, і ця обставина зробила величезне враження на старого аристократа з Рассел-сквер.

Оскільки Джорджі перейшов до свого діда, майорові як його опікунові довелося зрідка зустрічатися зі старим Осборном. Під час одного з таких побачень цей джентль­мен як добрий ділок, переглядаючи майорові звіти про справи хлопця та його матері, зробив одне дивовижне від­криття, яке його прикро вразило я одночасно втішило: вия­вилося, що частина грошей, на які жили бідолашна вдова з сином, ішла з власної кишені Вільяма Доббіна.

Коли старий Осборн напосівся на майора, той, не вмі­ючи брехати, почервонів, почав верзти щось недоладне і врешті признався.

- Той шлюб,- сказав він (при цих словах обличчя співрозмовника потемніло),- відбувся великою мірою зав­дяки мені. Я вважав, що мій бідолашний товариш зайшов надто далеко і якби відступився від узятих на себе зобо­в’язань, то зганьбив би своє ім’я і занапастив би місіс Ос­борн.