Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

Ніч мандрівники перебули спокійно і 6 січня, о сьомій годині ранку, вирушили далі через неосяжні простори округи Муррей. Вони їхали на схід, і їхні сліди тяглися степом прямо-прямісінько. Двічі вони перетинали стежки, прокладені скватерами, що простували на північ, і ці різні сліди неминуче б переплутались, якби підкови Гленарванового коня не полишали на піску чіткого відбитку трилисника - прикмети Блек-Пойнта.

Рівнину подеколи борознили порослі по берегах букшпаном примхливі річки, частенько зовсім висхлі. Вони брали початок на схилах Буффало-Ренгс, невисокого, але мальовничого гірського пасма, яке хвилястою смугою вирізнялося на видноколі.

Ухвалили дістатися туди до ночі. Айртон погнав биків, і, подолавши за день тридцять п’ять миль, вони дійшли, хоч і добре пристали, до підніжжя гірського кряжа. Під крислатими деревами напнули намета. Спала ніч. Повечеряли швидкома: після важкого перегону мріяли не так про вечерю, як про відпочинок.

Паганелеві випало вартувати першому, й він не лягав. З карабіном за плечима він назирав за табором, проходжуючись туди й сюди, щоб не закуняти. Ніч була безмісячна, але ясна, бо яскраво сяли південні зорі. Вчений розважався, читаючи в неозорій відкритій книзі небозводу, такій цікавій тому, хто її розуміє. Природа спочивала, безгоміння порушував тільки брязкіт заліза на ногах спутаних цепом коней.

Паганель, поринувши в астрономічні роздуми, захопився більше небесними, ніж земними справами, коли раптом якийсь звук, долинувши здалеку, збудив його від мрійливості. Вчений нашорошив вуха і, на превелике своє здивування, розпізнав звуки рояля; дужі акорди гучно лунали, сягаючи аж до нього трепетними хвилями.

«Рояль у пустелі! - мовив сам до себе Паганель.- Такого я не можу збагнути».

Справді, це було просто неймовірно, і Паганель узяв за ліпше припустити, що то якийсь дивовижний австралійський птах наслідує плейєлівський чи ерарівський рояль, на зразок того, як інші тутешні птахи удають цокання годинника чи шумок точильної машини.

Але в цю мить забринів чистий свіжий голос: до піаніста долучився співець. Паганель слухав, не дозволяючи себе переконати. Проте за хвилину він мусив визнати, що піднесена мелодія, котра так його вразила - арія «Il mio tesoro tanto» з «Дон-Жуана».

«Хай йому чорт! Хоч які дивовижні австралійські птахи, хоч місцеві папуги - найкращі музики в світі, не можуть же вони проспівати арію з опери Моцарта!» - палко вигукнув Паганель і прослухав до кінця чудову мелодію геніального майстра. Невимовне було враження від цієї чарівної арії, яка лунала серед ясної австралійської ночі. Чари тривали довго, аж поки голос замовк і тиша знову огорнула все навкруги.

Коли Вільсон прийшов заступити на варті Паганеля, той сидів у глибокій задумі. Але вчений нічого не сказав матросові; він поклав собі розповісти завтра Гленарванові про цю дивну пригоду й пішов до намету спати.

Ранком мандрівників збудив несподіваний собачий гавкіт. Гленарван одразу підхопився. На узліссі перед невеличким гайком стрибали, граючись, двійко чудових пойнтерів у фут заввишки - досконалий взірець англійської породи мисливських собак. Запримітивши людей, що наближались до них, собаки відбігли за дерева й загавкали дужче.

- Напевно, десь поблизу є поселення,- мовив Гленарван,- і там живуть мисливці, бо ж онде - мисливські пси.

Паганель уже розтулив рота, аби розповісти про таємничий спів минулої ночі, коли раптом з-за дерев виїхало двоє верхівців на гарних чистокровних конях-гунтерах. Молоді джентльмени в доладному мисливському вбранні зупинились, угледівши подорожніх, котрі розташувались табором, неначе цигани. Здавалось, вони запитували себе, що означає присутність у цих краях озброєних чужинців, та, уздрівши мандрівниць, які саме виходили з фургона, вони зійшли з коней і, скинувши капелюхи, попрямували до жінок. Гленарван пішов назустріч молодикам і, як годиться зайшлій людині, перший назвав своє прізвище й звання. Ті вклонилися, й старший поміж них сказав:

- Сер, чи не забажають ваші дами, ваші супутники й ви зробити нам честь і відпочити в нашій господі?

- З ким маю за честь говорити? - спитав Гленарван.

- Мішель і Сенді Патерсони, власники господарства Готтем. Ви перебуваєте на землі нашої скотарської станції, і відсіль до будинку якихось чверть милі.

- Дякуємо вам, панове, за люб’язність, але я не хотів би зловживати вашою гостинністю,- почав Гленарван та Мішель Патерсон не дав йому докінчити.

- Сер,- сказав він,- погодившись, ви зробите нам, бідним вигнанцям, величезну приємність, і ми будемо вельми вдячні й щасливі прийняти вас у себе в цій пустелі.

Гленарван уклонився на знак згоди.

- Сер,- звернувся по тому Паганель до Мішеля Патерсона,- чи не візьмете за нескромність з мого боку попитати вас - це ви співали вчора арію божественного Моцарта?

- Так, пане, я співав, і мені акомпанував мій брат Сенді.

- Коли так, прийміть щирі вітання від француза, палкого прихильника музики! - і Паганель простяг руку молодому джентльменові, котру той по-дружньому потиснув. По тому Мішель Патерсон вивів гостей на дорогу, що тяглась праворуч. Коней доручили Айртонові й матросам. А мандрівники, жваво розмовляючи й милуючись краєвидами, подались пішки до садиби Готтем.

В чудовому маєтку братів Патерсонів панували суворий лад і охайність, властиві англійським паркам. Величезні луки, обнесені сірою огорожею, простягались навкруги, скільки сягало око. Там паслися тисячі биків і мільйони овець. Сила пастухів і ще більше собак стерегли цю рухливу буйну отару. До мекання й ревіння худоби домішувався собачий гавкіт і пронизливе ляскання пастуших батогів.

На сході бавила очі мальовнича смужка акацій і камедних дерев, а над нею гордовито височіла гора Готтем, здіймаючись в небо аж на сім з половиною тисяч футів. Довгі алеї, облямовані вічнозеленими деревами, розбігались навсібіч. Тут і там купчились густі зарості «грестрі», чагарника заввишки в десять футів, схожого на карликові пальми, але щільно вкритого вузьким довгим листям. Повітря насичували пахощі м’ятнолаврових дерев, котрі в буянні цвіту рясніли гронами білих квітів і лили навколо найніжніші трунки.

До чудових місцевих рослин долучались дерева, завезені сюди з Європи. Уздрівши брусливи, груші, яблуні, смокви, помаранчі й навіть дуби, мандрівники вітали їх радісними вигуками. Якщо вони не надто дивувались, ідучи в затінку рідних їм дерев, то були геть зачудовані, милуючись прегарними, пташками з шовковим пір’ячком, що пурхали у гіллі, й вивільгами, неначе вбраними в золото й чорний оксамит.

Поміж іншими птахами нашим мандрівникам випало вперше побачити менюру - птицю-ліру, що її хвіст нагадує гожою формою музичний інструмент Орфея 79