Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

50

Лєра навіть не тремтить, - просто завмерла. І як кошеня пригорнулася до моїх грудей. Все потім, - інакше зараз зовсім зірвусь. Зараз головне - просто забратися нам усім звідси.

А ще я розумію, що Гліб зараз реально занапастив своє дуже блискуче майбутнє.

- Гліб, - у мене просто немає слів, і я тільки простягаю йому руку, як тільки ми виходимо на повітря з цього гадючника.

- Я б все одно з цим гадом не спрацювався, - обличчя того, хто відтепер завжди буде для мене Другом та Людиною з величезної літери, похмуре, як ніколи. - Рано чи пізно щось подібне все одно трапилося б, так що не бери в голову.

Я міцно тисну руку Другу. Будь-яке слово зараз прозвучить занадто пафосно. Я не можу передати, що відчуваю зараз. І як вдячний. Власне, сьогодні нас усіх витягнув Гліб. І він не дав цього виродка побити, і врятував нас від ганебного вільоту з університету, та ще й кримінального суду на додачу.

- Бля, Глібе, я тобою просто захоплююся! - Зате в Андрюхи слова знайшлися. – Ти! Ти ЛЮДИНА! А як ти класно це із записом придумав! Слухай, а він що – реально є? А то я часто буваю в готелях… Хм…

- Швидше за все – ні, - Шиманський потискає й Андрюхіну руку. - Але, навіть якби і був, - а це шансів десять із тисячі, ніхто б нам її, звичайно, не дав. Тому що це є реально незаконним.

— Гліб, ти просто шикарний! - Андрюха дивиться на нього з захопленням, так само, як і я, ніби вперше побачив цю людину. Таким ми його таким ніколи не бачили. – Колись я буду з гордістю розповідати, що навчався з тобою разом! І навіть дружив!

- Не розганяйся, - усміхається Гліб. – Я не збираюся залишати нашу дружбу у минулому.

- Ні, а як ти впевнено казав! – продовжує захоплюватись Андрій. - Це взагалі, - пілотаж, що зашкалює вище за всіх вищих!

- Я непогано граю в покер, хіба я вам не казав? Гліб посміхається. - Непроникна впевненість - найперше!

- Спасибі, друже, - мені час, все-таки, у мене ще Лєра. - За все, - я знову міцно тисну його руку, а Гліб киває, показуючи, що все розуміє.

- Лєро, - я просто видихаю її ім'я, невагомо, як повітря, у волосся, притискаючи її до себе міцно, але при цьому ніжно. - Все, моя дівчинко. Усе скінчилося.

Вона не реагує, і я несу її до машини. Дуже не хочеться відпускати, після всього, що їй довелося пережити, їй просто потрібен фізичний контакт, а мені просто життєво важливо притиснути її до себе і не випускати, сховати від усього світу, відгородити від усього, навіть від найменшого втручання ззовні, і я чудово розумію, що слова тут не допоможуть. Ніби відірвавшись від серця, сідаю на сидіння, пристебнувшись ременем безпеки. Нічого, зараз доїдемо, а там уже відігріватиму. Головне зараз - швидше дістатися.

Вона мовчить весь час, піддаючись моїм рухам, як лялька. Бля, краще б істерила та плакала, ніж це! Але я намагаюся зосередитись поки що на дорозі, відсунувши всі емоції подалі і судомно намагаючись зрозуміти, що мені тепер з нею робити.

По ідеї, зараз би роздягнув і занурив у теплу ванну з пінкою, а потім просто б взяв собі на коліна і гладив би, притискаючи до себе, щоб дати їй можливість відчути себе в безпеці, відчути, що їй надійно.

Але я боюся навіть доторкнутися до неї. Чорт знає, як вона відреагує на те, що її роздягли після цього виродка! Навіть не знаю, що буде, коли залишишся сам зі мною в квартирі! Блін, якщо цей мудак завдав їй непоправної моральної шкоди, я знайду його і покалічу, навіть якщо він звільниться з університету! Бо він міг покалічити мою дівчину набагато серйозніше, ніж на фізичному плані, і не факт, що не на все життя! Я не виживу, якщо після цього він залишиться зламаним...

Я прибув на диво вчасно, але…

 Піднімаю Лєру, яка досі ніяк не реагує, лише пальцями впивається в мене. Так судомно... Що серце опускається. Нічого, моя маленька, ми впораємось! Ти сильна, я вірю! Ми точно вийдемо з цього кошмару!

- Все, ми вдома, - видихаю, захлопуючи за нами двері.

Але все одно не відпускаю, так і тягнусь до кімнати з нею на руках.

Сідаю на диван, обережно притискаючи до себе. Цілую у волосся, - ледве торкаючись. Просто щоб вона відчула мою ніжність. Турботу. Просто щоб розслабилася.

- Ми вдома, - шепочу, гладячи її по щоці. - Все позаду. Ти мене чуєш, Лєро? Лєра?

Вона киває, заплющуючи очі.

Ну, хоча б не відсахується.

- Маленька, чого ти хочеш? Переодягтися? Ванну? Випити чогось міцнішого? Поїсти? Може, тобі краплину якихось заспокійливих краще випити і просто заснути?

Вона тільки крутить головою і притискається до мене ще дужче. Господи, яка ж вона маленька, яка ніжна і тендітна, - ну, точно, справжнісіньке кошеня! І як у цього виродка тільки в мізках перевернулося таке зробити з нею? Бля….

- Просто посидимо разом, - шепочу, гладячи її по голові.

Лєра киває, і знову заплющує очі, влаштовуючи голову в мене на плечі.

Нічого. Нічого, дівчино моя. Давай помовчимо. Давай сядемо й помовчимо. Скільки знадобиться.

Я не знаю, скільки часу минуло. Лєра просто лежала в моїх руках, а я ніжно її заколисував, гладячи по волоссю. Всередині мене лилися злі, безсилі сльози, що обпалювали. За мою дівчинку. За те, що з нею зробили. Бо як їй тепер з усім цим жити. Блядь, я б кастрував би таких виродків і садив би їх на кіл, як за старих часів! Але все одно, що б я не зробив з Шимовим, їй це не допоможе, і я чудово це розумію. Страх, почуття відсутності безпеки, а, може, і огида до всіх, у кого бовтається поміж ніг член, може так і не витравитися з неї.

- Лєро, треба поїсти, - за вікнами давно вже стемніло. Не знаю, коли вона прокинулася, і тільки здригаюся, коли, нахилившись над її обличчям, натрапляю на широко розплющені очі. Слава Богу, у них немає жаху ні паніки. Вже щось.

- Так, - погоджується Лєра, і я нескінченно тішуся, - якщо вона може відчувати голод, значить ще не все втрачено!

- І треба переодягтися, - мене знову обпалює, коли я трохи відсторонившись бачу її розірваний бюстгалтер. Твою ж матір!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍