Читати книгу - "Пробуджені фурії"

напружився Бразил — і як позаду нього задвигтіла стіна.

— Геть! — заревів я.

Спершу здалося, що то були прояви гобеленів-воротарів, випнуті продовження тієї ж тканини. Тоді я побачив, що каміння стіни під нитками почало вгинатися всередину, піддаючись під силою, яку закони реального світу ніколи б не дозволили. Вереск міг бути аналогом колосального навантаження на структуру конструкта, а міг бути й голосом створіння, що намагалося вломитися всередину. Часу з’ясовувати це достеменно ми не мали. Частку секунди по тому стіна вивергнулася всередину, луснувши, як велетенська диня, а гобелен розірвався посередині, і до вестибюля вступила десятиметрова постать.

Здавалося, ніби якогось ченця-зречника так накачали першокласним мастилом, що його тіло розірвалося в кожному суглобі, а мастило виступило назовні. Убрану в сірий комбінезон людську форму в центрі того безладу було важко впізнати, але з неї на всі боки википала чорна переливчаста рідина, що тоді висіла в повітрі в’язкими рухливими пасмами. Обличчя істоти зникло, очі, ніс і рот розірвало під тиском викинутого мастила. Речовина, що завдала такої шкоди, гатила з кожного отвору й суглобу, поки билося серце всередині. З кожним ударом із тіла лилося верещання, не встигаючи цілком затихнути перед новим валом крику.

Я відчув, що пригнувся в бойову стійку, але розумів, що користі від цього менше за нуль. Ми тільки й могли, що тікати.

— Норіке-сан, Норіке-сан! Будь ласка, покиньте цю зону.

То був хор бездоганно вивірених голосів від фаланги воротарів під протилежною стіною, які виплелися з гобеленів і елегантною дугою перелетіли через наші голови до непроханого гостя, стискаючи дивні колючі дрючки й списи. Їхні новоутворені тіла мали свої відростки, що переплелися й світилися тьмяно-золотавим світлом.

— Будь ласка, негайно виведіть ваших гостей до виходу. Ми розберемося з цим.

Впорядковані золоті нитки торкнулися роздертої фігури, і та відсахнулася. Крик розщепився на декілька і наростив гучність і висоту так, що мені закололо у вухах. Нацуме розвернувся до нас, перекрикуючи гамір.

— Чули? Ви тут нічого не вдієте. Забирайтеся звідси.

— І як нам це зробити? — гукнув я у відповідь.

— Повертайтеся до… — слова затихли, ніби йому прикрутили звук. Над його головою щось пробило чималу діромаху в даху вестибюля. Уламки каміння посипалися зливою, і воротарі сіпалися на всі боки, викидаючи золоті промені, котрі вщент розбивали всі уламки, перш ніж ті встигали упасти нам на голови. Вони втратили двох зі своїх лав — чорнотканий загарбник скористався тим, що вони відволіклися, потягнувся до них новими товстими мацаками й роздер їх на шматки. Я бачив, як перед смертю з них полилося бліде світло. Крізь дірку в даху…

— От лайно.

То була ще одна рознесена оливою постать, цього разу вдвічі більша за попередню. Вона простягла всередину свої людські руки, на котрих із кісточок і з-під нігтів на кожній долоні повискакували велетенські пазурі. Розламана голова втиснулася всередину й невиразно до нас осміхнулася. Кулясті краплі чогось чорного слиною стікали з краю розірваного рота, заляпуючи підлогу й роз’їдаючи її до делікатної срібно-плетеної основи. Одна крапелька втрапила мені в щоку й обпекла шкіру. Розщеплений вереск посилювався.

— Крізь водоспад! — ревнув Нацуме мені на вухо. — Киньтеся крізь нього. Бігом.

Тоді другий зайда гупнув ногами, і впала вся стеля вестибюля. Я схопив Бразила, котрий вирячився угору в німому трепеті, й потягнув його до відчинених дверей. Навколо нас постаті воротарів зібралися й витягнулися вгору назустріч новій загрозі. Я побачив, як із решти гобеленів вийшла їхня наступна хвиля, але штука з даху похапала й роздерла половину з них ще до того, як вони встигли сплестися в якусь подобу. Світло з них дощем пролилося на кам’яну підлогу. Музичні ноти дзвеніли в повітрі вестибюля й розколювалися на дисгармонійні уламки. Подерті чорні клапті літали навколо.

Ми дісталися дверей із кількома новими легкими опіками, і я виштовхнув Бразила поперед себе. На секунду я обернувся і пожалкував про це. Я побачив, як до Нацуме торкнувся безформний мацак чорноти, і якимсь чином почув його крик у загальному лементі. Якусь дрібку секунди то був людський голос, а тоді він змінив тембр, ніби чиясь нетерпляча рука перекрутила ручку налаштування звуку. Нацуме ніби поплив геть од власної тілесності, і бився наче риба, затиснута між двома листами скла, і ввесь час розтоплювався й пронизливо кричав у моторошній гармонії з лютим завиванням двох нападників.

Я вибрався геть.

Ми помчали до водоспаду. Ще один кинутий назад погляд показав мені, як уся бічна стіна монастиря вилетіла назовні, а дві чорні фігури з мацаками набирали потужності, розкидаючи навколо воротарів, що юрмилися навкруг них. Небо над головами темнішало, ніби перед буревієм, а повітря зненацька вичахло. Химерне шипіння поширилося по траві обабіч стежки, як злива, як витік газу від високого тиску. Коли ми сунулися вниз виткою стежкою до водоспаду, я побачив, що завісу води розтинали широкі візерунки завад у вхідному сигналі, а одного разу, коли ми прибігли на платформу за водоспадом, потік узагалі вщух, явивши порожнечу голого каменю й прозорого повітря, а тоді пирхнув раз і полився знову.

Ми з Бразилом зустрілися очима. Він був не набагато радісніший за мене.

— Іди перший, — сказав я йому.

— Ні, все гаразд. Ти…

Пронизливе, лунке виття з боку стежки. Я пхнув його в поперек, і коли він зник у громовитій водяній завісі, пірнув слідом за ним. Я відчув, як вона ллється на мої руки й плечі, відчув, як перехиляюся вперед і…

…смикнувся на затертій канапі.

Вихід був аварійний. Якісь кілька секунд я ще досі почувався мокрим з водоспаду, міг би заприсягтися, що весь одяг просяк водою, а волосся обліпило чоло. Я волого вдихнув, і тоді відчуття справжнього світу повернулося. Я сухий. Я в безпеці. Я висмикнув гіпнофони й електроди, зірвався з канапи, роззирнувся довкола, а в грудях спізніло почало наростати серцебиття, коли моє фізичне тіло зреагувало на сигнали свідомості, яка щойно знову взялася за важіль випуску адреналіну.

На іншому боці кімнати переходу Бразил уже стояв на ногах і балакав до сувороликої Сьєрри Трес, котра якось повернула і свого бластера, і мою «Рапсодію». Кімната повнилася хрипкими аварійними сиренами, котрі не вмикалися кілька десятиліть. Непевно блимало світло. Я зустрівся з служителькою на середині кімнати, куди вона перейшла, покинувши керівну панель, яка барвисто їхала з глузду. Перелякана лють на обличчі фабриконівського чохла засліпила мене попри нестачу делікатних м’язів.

— Це ви занесли? — закричала вона. — Це ви нас заразили?

— Звісно, що ні. Перевір своїми драними інструментами. Ті штуки вже були