Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Вступ

Я пишу це для тебе.

Мій вороже.

Мій друже.

Ти вже знаєш, уже мусиш знати.

Ти програв.

Розділ 1

Другий катаклізм почався 1996 року під час мого одинадцятого життя. Я помирав своєю звичайною смертю, моя свідомість повільно розчинялася в морфійній імлі, але вона обірвала це, неначе крижаним душем облила.

Їй було сім років, а мені — сімдесят вісім. Її пряме біляве волосся було зв'язане хвостиком, що звисав на спину, а моє волосся було яскраво-біле; вірніше, білими були його залишки. Я був одягнутий у лікарняну піжаму, скроєну з метою забезпечення приниженої стерильності, а вона — в синю шкільну форму й фетровий кашкетик. Вона всілася на краю мого ліжка, звісила з нього ноги й подивилася мені в очі. Потім оглянула датчик пульсу, що був підключений до моїх грудей, побачила, що я від'єднав автоматику сповіщення медперсоналу, намацала мій пульс і сказала:

— Я мало не спізнилася, докторе Оґаст.

Вона сказала це чистою берлінською верхньонімецькою, але навіть якщо б вона звернулася до мене будь-якою іншою мовою, помітного акценту все одно не було б чути. Дівчинка почухала під коліном лівої ноги, де в неї свербіло під мокрим від дощу гольфом. Чухаючи, вона сказала:

— Мені потрібно переслати повідомлення назад у часі. Якщо час має тут якесь значення. Користуючись нагодою вашої смерті, я прошу вас передати його Клубам того часу, з якого ви походите, як перед цим його було передано мені.

Я спробував заговорити, але слова сплуталися в мене на язиці, і я не сказав нічого.

— Світ добігає кінця, — сказала вона. — Це повідомлення надходило від дитини до дорослого, від дитини до дорослого, його передали в минуле з майбутнього, яке настане через тисячу років. Світ добігає кінця, і ми не можемо цьому запобігти. Тому тепер усе залежить від вас.

Виявилося, що єдиною мовою, яку тоді могли хоч трохи розбірливо вимовити мої губи, була тайська, а єдиним словом, яке я зміг сказати, було «чому?»

Мушу зазначити, я не мав на увазі «чому світ добігає кінця?»

Чому це має якесь значення?

Вона усміхнулася й зрозуміла мене без пояснень. Нахилившись ближче, вона тихо сказала мені у вухо:

— Світ закінчиться, так мало бути завжди. Але кінець світу наступає щоразу раніше.

Ось таким був початок кінця.

Розділ 2

Почнімо з початку.

Клуб, катаклізм, моє одинадцяте життя та мої смерті, які були після нього — жодна з них, до речі, не була природною — все це не матиме значення, здаватиметься лише насиллям, що спалахнуло й згасло, відплатою без причини, якщо не зрозуміти, з чого все це почалося.

* * *

Мене звати Гаррі Оґаст.

Мій батько — Рорі Едмонд Г'юн, моя мати — Елізабет Ледміл, але я не знав про це аж до кінця свого третього життя.

Не знаю, чи правильно буде сказати, що мій батько зґвалтував мою мати. Якби це питання вирішував суд, він мав би проблеми; розумний юрист, гадаю, зміг би схилити журі присяжних як до одного висновку, так і до іншого. Мені сказали, що вона не кричала, не пручалася, навіть не сказала «ні», коли він прийшов до неї на кухню в ніч мого зачаття й упродовж двадцяти п'яти хвилин ганебної пристрасті — якщо гнів і ревність можна вважати пристрастю — помстився своїй дружині, скориставшись для цього кухаркою. З цією точки зору моя мати не зазнала насилля, але зважаючи на те, що вона була дівчиною двадцяти з чимось років, яка жила й працювала в будинку мого батька, майбутнє якої залежало від його грошей і доброзичливості його родини, я на це сказав би, що вона не мала шансу чинити опір, що обставинами свого життя вона була примушена не менше, ніж ножем біля горла.

На той час, коли вагітність моєї матері стала помітною, мій батько вже повернувся до Франції, де він прослужив до кінця Першої світової війни як досить непримітний майор Шотландської Гвардії. Під час війни, в якій впродовж єдиного дня могли бути знищені цілі полки, непримітність була досить завидною рисою. Отже, замість нього виганяти мою мати з дому без рекомендацій довелося восени 1918 року моїй бабусі, Констанс Г'юн. Чоловік, якому згодом судилося стати моїм названим батьком і ріднішим мені за будь-кого з моїх біологічних родичів, відвіз мою мати на своєму запряженому поні возі до ринку й залишив її там із кількома шилінгами в гаманці й порадою шукати допомоги інших знедолених жінок. Родич на ім'я Алістер, який мав лише одну восьму спільних із моєю матір'ю генів, але чиє багатство більш ніж компенсувало брак родинної близькості, дав моїй матері роботу на своїй паперовій фабриці. Але коли її живіт виріс і вона ставала дедалі менш спроможною виконувати свої обов'язки, її тихо звільнив дрібний менеджер, чия посада була на три щаблі нижча від тих, хто ухвалював рішення. У відчаї вона написала моєму біологічному батькові, але цей лист перехопила моя хитра бабця; вона знищила його, і батько не зміг прочитати благання матері, а тому останнього дня 1918 року вона витратила всі свої гроші на квиток на повільний потяг з Единбурга до Ньюкасла; приблизно за десять миль до Бервіка-на-Твіді в неї почалися пологи.

Член профспілки на ім'я Даґлас Кренніч і його дружина Пруденс були єдиними людьми, присутніми під час мого народження в жіночій убиральні залізничної станції. Мені сказали, що начальник станції стояв за дверима, стежачи, щоб усередину не зайшла якась невинна жінка; він склав руки за спиною, а запорошений снігом картуз зловісно насунув на очі — так я це завжди уявляв. О цій пізній годині святкового дня в медпункті вже нікого не було, лікар прибув більше ніж через три години. Він не встиг. Коли він прибув, кров уже замерзала на підлозі, а мене тримала на руках Пруденс Кренніч. Моя мати була мертва. Обставини її кончини я знаю лише зі слів Даґласа, але вважаю, що вона померла від кровотечі й похована в могилі, на якій стоїть камінь з надписом «Ліза, померла 1 січня 1919 року. Ангели, проведіть її до Світла». Коли трунар спитав пані Кренніч, що написати на могильному камені, та збагнула, що повного імені моєї матері не знає.

Почалися дебати щодо того, що ж тепер робити зі мною, з раптово осиротілою дитиною. Напевно, пані Кренніч мала велику спокусу залишити