Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

мене собі, але проти такого рішення були їхні з чоловіком фінансове становище та прагматизм, не кажучи вже про непохитне й буквальне тлумачення закону й більш особисті погляди на пристойність, які мав Даґлас Кренніч. «У цієї дитини є батько! — вигукнув він. — І цей батько має право на дитину». Це зауваження не мало б суттєвих наслідків, якби моя мати не носила з собою адресу мого майбутнього званого батька, Патрика Оґаста — напевно, вона мала намір заручитися його допомогою в спробі зустрітися з моїм біологічним батьком, Рорі Г'юном. Було впроваджено розслідування, чи не може цей Патрик бути моїм батьком, і це здійняло в селі переполох, бо Патрик був давно одружений з моєю названою матір'ю, Гаррієт Оґаст; дітей вони не мали, а бездітний шлюб у далекому селі, в якому презервативи були табу аж до 1970-их, завжди ставав причиною запеклих пересудів. Це був такий ґвалт, що дуже швидко про нього дізналися в маєтку Г'юн Хол, в якому мешкали моя бабуся Констанс, мої тітки Вікторія та Олександра, мій двоюрідний брат Клемент і Лідія, незадоволена дружина мого батька. Я вважаю, що моя бабуся відразу запідозрила, чиєю дитиною я був і що взагалі сталося, але відповідальність за мене брати на себе не стала. Лише Олександра, молодша з моїх тіток, виявила наявність здорового глузду та співчуття, яких бракувало решті родини. Розуміючи, що щойно стане відомо, ким була моя померла мати, під підозру потрапить її родина, вона звернулася до Патрика та Гаррієт Оґаст із такою пропозицією: якщо вони всиновлять цю дитину й виховають її як свою, а для запобігання чуток про позашлюбні відносини всі документи будуть офіційно підписані й засвідчені родиною Г'юнів (ніхто не мав такого авторитету, як мешканці Г'юн Холу), то Олександра особисто стежитиме за тим, щоб вони щомісяця отримували гроші за свій клопіт і на підтримку дитини, а коли хлопчик виросте, вона подбає про його пристойне майбутнє — не про багате, звісно, але про краще, ніж доля незаконно народженого.

Якийсь час Патрик і Гаррієт сперечалися, а потім погодилися. Я був вихований як їхній син, як Гаррі Оґаст, і впродовж перших двох своїх життів не мав жодної підозри щодо того, хто я та звідки.

Розділ 3

Кажуть, що ми — ті, хто живе по колу — маємо три стадії життя. Неприйняття, дослідження й примирення.

Це узагальнення, як і будь-яке інше, передає суть досить поверхнево, бо під цими трьома словами ховається багато різних прошарків. Неприйняття, приміром, може бути поділене на різноманітні стереотипні реакції, як-то: самогубство, відчай, божевілля, істерика, ізоляція, самознищення. Як і майже всі інші калачакри, я у своїх ранніх життях пережив більшу частину всього цього, і ці спогади досі залишаються зі мною, неначе вірус, що переховується в стінці шлунку.

У моєму випадку перехід до прийняття був пересічно складним.

Перше з прожитих мною життів було непримітне. Як усіх молодих чоловіків мене призвали битися в Другій світовій війні, де я був абсолютно непримітним піхотинцем. І хоч яким би незначним не був мій внесок у перебіг війни, по її завершенню моє життя відрізнялося ще меншою значущістю. Після війни я повернувся до Г'юн Холу, щоб обійняти там посаду, яку раніше обіймав Патрик: доглядати за територією навколо садиби. Як і мого названого батька, мене з дитинства навчили любити землю, її запах після дощу й раптове шипіння в повітрі, коли насіння улексу підстрибує в небо; якщо я й відчував якусь ізольованість від суспільства, то лише так, як єдина дитина в сім'ї відчуває відсутність брата: це лише думка про самотність, яка не стає реальним почуттям через брак потрібного досвіду.

Коли Патрик помер, мою посаду було затверджено офіційно, хоча на той час багатство Г'юнів через марнотратство та бездіяльність уже майже повністю вичерпалося. У 1964 році маєток (а з ним і я) був придбаний Національним Трастом[1], і решту свого життя я вказував мандрівникам дорогу через зарості вересового пустища, яке оточувало будинок, і дивився, як стіни самої садиби поступово занурювалися у вологу чорну землю.

Помер я 1989 року (коли впала Берлінська Стіна), на самоті в лікарні в Ньюкаслі, розведеним чоловіком, у якого не було ні дітей, ні державної пенсії, який навіть на смертному ложі вірив, що він є сином давно померлих Патрика та Гаррієт Оґаст, а причиною смерті була хвороба, що переслідує мене всі мої життя — множинна мієлома, яка поширюється по всьому моєму тілу, доки воно не припиняє функціонувати.

Природно, що моєю реакцією на те, що я знову народився саме там, де почав — у жіночій убиральні залізничної станції Бервік-на-Твіді, у перший день 1919 року, з усіма спогадами мого попереднього життя — було досить стереотипне божевілля. В міру того, як моя доросла свідомість поверталася в дитяче тіло, мене охоплювали спочатку збентеження, потім страждання, потім сумнів, потім відчай, потім крики, потім вереск, а зрештою, коли мені виповнилося сім років, мене віддали до «Притулку святої Марґо для безталанних» (що я, чесно кажучи, вважав цілком правильним), а через шість місяців цього ув'язнення мені вдалося викинутися з вікна четвертого поверху.

Згадуючи про це зараз, я розумію, що такої висоти недостатньо, щоб гарантувати швидку й відносно безболісну смерть, яка тоді була мені потрібна, і я з легкістю міг переламати собі всі кістки, залишившись притомним. На щастя, об землю я вдарився головою, і це був кінець.

Розділ 4

Є така мить, коли верескові пустища оживають. Я хотів би показати це тобі, але чомусь кожного разу, коли ми з тобою гуляли разом за містом, ми не потрапляли в ці кілька дорогоцінних годин одкровення. Натомість завжди або небо було таким самим сірим, як і каміння під ним, або посухи залишали на землі самі лише сіро-коричневі шипи; одного разу так засніжило, що двері з кухні надвір неможливо було відчинити, і мені довелося вилазити через вікно, щоб розчистити нам шлях на волю, а ще одного разу, в 1949 році, дощило безперервно впродовж п'яти днів. Ти ніколи не бачив пустища в ті кілька годин після дощу, коли все навколо пурпурове та жовте, коли пахне чорною, жирною землею.

На початку нашої дружби ти попри всі манери, яких я набув упродовж багатьох своїх життів, припустив, що я народився на півночі Англії, і це було абсолютно правильно; мій батько, Патрик Оґаст, ніколи не дозволяв мені забути