Читати книгу - "Інший дім"
- Жанр: Дитячі книги 🧒📖🌈
- Автор: Оксана Лущевська
Коли насправді починається кінець світу? Коли про це без кінця торочать у новинах, чи коли така рідна і тепла мама переїжджає до Америки і знаходить собі там інший дім? Арчі та Полька знають, як важко жити з батьком, якому до всього байдуже, як важко вперше закохатися і не мати з ким про це поговорити, як складно пізнавати себе, коли поряд немає щирого порадника... Проте одного разу вони розуміють, що світ, у якому є місце щирості та любові, може похитнутись, але ніколи не зникне.
ISBN 978-617-679-042-6
© Видавництво Старого Лева, 2013
Текст © Оксана Лущевська, 2013
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Оксана Лущевська
Інший дім
Частина перша. 18 травня, 2011
Це хатка, яку збудував собі Джек.
Це сад i город,
а це — сонях, як сонце,
Який заглядає до Джека в віконце,
до хатки, яку збудував собі Джек...
«Хатка, яку збудував собі Джек» (Переспів з англійськоїІ. Малковича та Ю. Андруховича)
Поля
Наше майбутнє розпочалося з кінця. Точніше, з новин про кінець світу. Може, я б і не звернула на них уваги того дня, якби не мій брат... Перед початком баскетбольного матчу Артем хвилювався. Сперся на диван і натискав кнопки пульта, перемикаючи канал за каналом. Якщо натрапляв на щось цікаве, зависав на хвилину — і знову продовжував тицяти пальцем.
Сидячи на підлозі, я стурбовано спостерігала за ним. Батько лежав на дивані, закинувши ногу на ногу. Він, як завжди, начепив старі пожовклі окуляри й блукав своїми теж збляклими очима по сторінці газети «Пропоную роботу».
Час до часу батько поринав у сон. Окуляри поволі зсувалися, і якби не горбик на його величезному носі, то вони б давно впали й розбилися. Чи поламалися б їхні заяложені коричневі дужки.
Перемикнувши на 5-й канал, Артем застиг.
Показували одну з вулиць Нью-Йорка. На велетах-будівлях висіли плакати відомих американських мюзиклів і шоу. Мій погляд вихопив одну з афіш. На ній намальовано продовгувате обличчя в масці та яскраво-червона троянда. Це був «Привид опери». Наша мама якось ходила на той мюзикл.
— Он, — батько розплющив очі й підвів голову, — он ваш Нью...
Ми його не слухали, бо прикипіли очима до ведучої. Батько теж уп’явся в екран, не продовживши своїх нарікань.
— Черговий «кінець світу» має настати за західно-американським часом о 10-тій вечора, у Києві на той час буде 5-та ранку неділі. Цю годину й день вирахував вісімдесятидев’ятирічний Гарольд Кемпінг. Він стверджує, що по всій землі почнуться землетруси. Два відсотки жителів планети, за його теорією, відразу потраплять на той світ...
Ми з Артемом перезирнулися. Зі зморщечок на його чолі я зрозуміла, що він, як і я, теж нічого не втямив.
«Але ж ми збираємося...» — спиною пробігли мурашки.
Я знову глянула на Артема. Він — на мене.
— Кінець світу? — батько звів густі брови, обсмикнув вицвілу сірувату футболку, підвівся. Почовгав до кухні й зашарудів газетою.
Репортажу я далі не слухала. Мені так стукало в скронях, що я не могла зрозуміти жодного слова. Тільки картинки блимали перед очима: жовті таксі, перехожі, білборди на дорогах з написами про кінець світу... Якісь люди щось голосно говорили в мікрофони, які їм підставляли журналісти...
Батько повернувся, поклав газету, смикнув футболку й присів біля Артема.
— Такого не буває... — долинали до мене уривки фраз. — У того проповідника не всі вдома...
— Мабуть, — додав батько.
«Не всі вдома?» — повторила я подумки.
Батьків басистий голос змусив мене оговтатися. Я ще раз прикипіла очима до миготіння картинок: люди з транспарантами, натовпи на вулицях, автівка за автівкою... Над величезними будівлями купчилися сірі хмари.
— Багато людей вірить, що землетруси на Гаїті, у Новій Зеландії та в Японії — це початок кінця...
— Що вони мелють? Сміття, а не новини! Лише паніку нагнітають, аби народ не думав про підвищення цін! — сказав батько. — А що там на Інтері, Тьомо?
Артем подав батькові пульт. Батько натиснув кнопку. Ведуча новин швидко торохкотіла:
— ...вже передбачав кінець світу в 94-ому році...
— Та, — нарешті озвався Артем, — а що було в 94-ому?
Батько ще більше насупився. Знову смикнув футболку. Поправив окуляри. Почухав чорну з ранньою сивиною борідку.
— У 94-ому, у 94-ому... ми з вашою матір’ю готувалися до весілля, — нарешті відповів батько, не дивлячись на Артема. — Ага, точно. От що було в 94-ому...
Він натиснув на кнопку пульта: Новий канал, М1, MTV, ТРК...
— Ти нічого такого не пам’ятаєш? — знову запитав Артем.
— Якого такого? Кінця світу? — батько криво усміхнувся. — Ні.
— Зовсім?
— Так.
— Як це, так? Якщо тоді була така ж паніка, як оце зараз...
— Паніки не було, Тьомо. Ми з вашою матір’ю готувалися до весілля. Ясно? Я ж сказав уже.
— Так, — Артем відвернувся.
Я не витримала й кинулася до комп’ютера. Увімкнула скайп. Дарма — Anna в мережі не було.
— Полю, — кинув Артем, зазираючи в кімнату, — я запізнюся. Йдеш?
— Слухай, цей кі... — я затнулася, — кінець сві... — мені бракувало повітря вимовити це слово. — Ти в це віриш? Віриш?
— Це дурниці, Полю, — тихо сказав Артем. — Ну, ти жчула, така маячня вже була. І всі лишилися живі-здорові. Кінець світу, Полю, — мені здавалося, що він навмисне бадьориться, — настане, якщо я не прийду на гру, — він ступив до коридору. — Ти кроси взуваєш, Полю? Полюууу! — Артем уже зав’язував шнурівки, а я досі зазирала в біле з блакитними обідками віконце скайпу так, наче звідти мені назустріч мала виглянути Anna.
— Може, на телефон дзенькнути? — не втрималася я, вимикаючи комп’ютер.
— Поль, — Артем починав сердитися. — Я йду, окей? Ти або виходь зі мною, або лишайся.
Артем мав рацію: на гру запізнюватися не можна. Правила є правила. До того ж Артем — зірка команди «Бурі ведмеді». Усі хлопці нашої школи його поважали, а дівчата мріяли зустрічатися з ним. Скільки разів бувало, Артема обступали захоплені фанатки в черзі по автограф і не давали й кроку ступити. Та, на моє щастя, Арчі — Артему Чижу, моєму старшому братові, — ніхто з фанатичних прихильниць не подобався. Кому-кому, а мені це було відомо. Він завжди ділився зі мною своїми думками, тривогами, хвилюваннями.
Я була його оберегом на всіх іграх. Брат казав, що моя присутність сприяла його успіху, притягувала виграш. Ну, от і виходило, що мене, як і будь-якого талісмана, Арчі ніколи не лишав вдома під час гри. Принципово.
На всі матчі я ходила разом із ним і займала своє почесне місце в перших рядах зали. Так, щоб Артем міг мене бачити хоча б краєм ока. Коли йому вдавалося закинути м’яча до кільця суперника, він підморгував мені. Якщо завдяки Артему суперник промазував, і м’яч летів повз корзину, Артем поглядав на мене й морщив чоло. В очах його стрибали бісики. Без перебільшення скажу, що програвати їхній команді майже не доводилося, і, думаю, що це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший дім», після закриття браузера.