Читати книгу - "Синій зошит"

Мирослав Дочинець

Синій зошит

Аркуші днів світящих

«Чому твої пісні такі короткі? — спитали якось птицю. — Чи тобі бракує дихання?»

«В мене дуже багато пісень, і я хотіла б донести всі».

Аварська приказка.

Сей світ — сліпе лоша: куди поведеш — туди й піде.

Світован.

Золотий мед віку

У книг, як і в людей, свої долі, свої дороги, свої мандри в читацькому світі. Три попередні книги — «Многії літа. Благії літа», «Вічник», «Світован» — були прихильно прийняті читачем. І не тільки своїм, українським. Можливо, тому, що в них найменше книжності. Адже справдешня книга — це окремий від автора світ, що розчиняється у світі великому. А письменники — «яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обнімають тіні». Бо ми тільки олівчики в руках головного Писаря…

Приходить час, і починаєш розуміти, що лише Природа може творити нову природу.

Так казав Андрій Ворон, чоловік великого вродженого обдарування, підсиленого світотворчим вишколом і терпінням серця. Його називали «незнищенним стариком», карпатським Сократом, Вічником і Світованом. Може, тому що за сто літ він світ перейшов уздовж і впоперек, торуючи дорогу до самого себе.

Планида водила його до білого волоса світами. Довелося, як кресалу об трут, обтертися об різні народи, аби від кожного потягнути по нитці — «на вишиття своєї, родимої сорочки».

Світован. А може, це слово від того, що на дорогах світу він світив собі та іншим? У цьому, власне, й корінь його простої й рятівної науки: шукати врадування, вилущати з соломи нашої юдолі зерно радості і передавати це словом. Бо всі головні слова — або поклик, або розрада.

І головним його покликом було — ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собі. І заповнювати порожнечу світу собою. А розрада — в найпростішому: відчувати, що ти живий! І яким би світ не був, не треба забувати, що він — Божий.

Те, що спізнав за сто літ, — залишив нам, заклав до стільників бездонного вулика мудрості. Золотий мед віку.

Ці крихти одкровень, спостережень, зауваг і мудрих приписів, «кристали днів світящих», як любив він казати, і склали книгу «Синій зошит». Те, що не ввійшло ні до Заповітів, ні до Сповіді на перевалі духу, ні до Штудій під небесним шатром.

Відхиляючи всяке знахарство, Андрій Ворон відносив себе до «братства трав’яного, ягідного, деревного, вільного і миротворного». Знав і любив дерева та людей. Саджав сади для радості бджіл і птиць.

Його запитували:

«Як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»

«Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».

Мовлено про птиць. Але ж для людини, мабуть, ще важливіше — вчувати і приймати голос мудрої любові.

Бо всі ми голодні любов’ю. Нестачею її для себе і невмінням дати її іншим. А книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти цей голод тамує.

Так казав той чоловік, що добрим словом брав за руку і вів за собою.

«Бо слово — то Божа рука».

Мирослав Дочинець.

Те, що нас оберігає

Я не златоуст. І тим більше — не письмовець. Та я знаю, що люди більше вірять написаному, ніж почутому. Через те й розподіляю свій віковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всім дає пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо відкриваю свої надбання тому, котрий, як видиться мені, з легкої руки пустить се у світ, знайде йому оправу слова. І може, прийде година — і пилюга, якої я наївся на довгих дорогах земної ходи, обернеться на золотий порох досвідчення. І ляже на папір одкровеннями душевного звіту.

І прислужиться, як і я служив світови, рукою і мислю.

Маю час. Увесь огром мого знаття і незнаття, усі комори мудрощів і храмина стягненого духу кільчаться, як дуб у жолуді, у двох словах блаженної пам’яти мого діда: «Маю час». Йому казали: «Поспішай, чоловіче, — скоро вечір…», або «завтра дощ…», або «буде голод чи война…» А він одказував шелестом губ: «Маю час». Усі бігли, хапалися за роботу чи за клопіт, чи за новину, чи за якісь добра, хапалися… хляли й одступали. А він тягся неквапом десь іззаду — і встигав. І збирав на голому. І сіяв на твердому. Бо він «мав час». Другі вже бігли за другим, хапалися за нову годину, за нову журу— а дідо мій держався часу. Пускав час поперед себе. І йшов за ним, як за плугом, ведучи одну борозну, а не двоє-троє нараз — і встигав. І діставав своє. І мав тілько, кілько належиться мати. Бо мав головне — час.

«Маю час», — промовляв я вслід за дідом щоразу, коли доба насідала зі своїми шаленими темпами, примушуючи приймати хапливі рішення.

«Маю час», — безкровно шелестів я дідовими губами, коли в мене забирали все дотла… Ті, що забирали, давно вже десь ізслизли, і зотліли їхні добра, а я — в часі і з часом.

«Маю час», — кажу я, обходячи давно приготовлений гріб. Бо те, що я направду мав і маю свого на сьому світі, — мій час. І поспішати нам із ним нема куди. З ним і в ньому — я дома всюди і завсігди.

Спитай себе. Рабин із Біробіджана, якому я лікував хребет, розказував: «Коли мені було двадцять літ, умер батько. Вмираючи, він сказав: «Я відкрив тобі двері, далі йди сам». Я позбувся наставника, який рівняв мені путь у житті. Тогди я уявив себе ним, ніби мені п’ятдесят років, і подивився на себе з висоти чужого віку і досвіду. І запитував себе, як чинити в тому чи иншому випадку. І знаходив рішення, які боявся прийняти сам. У сорок літ уявляв себе шістдесятилітнім, а в шістдесят — столітнім. Життя моє спростилося, позбулося зайвини, набуло цілости. Я перестав боятися помилок і страхів невідомости. Бо чого можна боятися в сто літ?! Я зробився молодий тілом і мудрий духом. Бо спостиг: хитрість життя в тому, аби вмерти молодим, але щоб се сталося якомога пізніше».

Онучці