Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"

139
0
В повній версії книги "«Штурмфогель» без свастики" від автора Євгеній Петрович Федоровський, яка відноситься до жанру "Пригодницькі книги 🏞️🌲🌊 / Сучасна проза 📚📝🏙️", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу ««Штурмфогель» без свастики» від автора - Євгеній Петрович Федоровський, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Пригодницькі книги 🏞️🌲🌊 / Сучасна проза 📚📝🏙️" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "«Штурмфогель» без свастики" з друзями в соціальних мережах: 

Перед Великою Вітчизняною війною в Берлін, у самісінький центр військово-повітряних сил Німеччини, потрапляє радянський розвідник. І хоч у травні 1944 року американську «летючу фортецю» раптово атакував таємничий винищувач без гвинтів, цей літак міг би знятися в повітря набагато раніше. Про випробування реактивних винищувачів, про наших розвідників, які доклали героїчних зусиль, аби перешкодити появі нової фашистської зброї на фронті, розповідається в цій пригодницькій повісті Євгена Федоровського.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 68
Перейти на сторінку:

Євген Федоровський

«ШТУРМФОГЕЛЬ» БЕЗ СВАСТИКИ

Пригодницька повість

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклав з російської Микола Якубенко

Малював Б. Доль

Перекладено за виданням: Евгений Федоровский, «Штурмфогель» без свастики, «Детская литература», Москва, 1971.

ПРОЛОГ

Крем'янистою дорогою Кастілії йшла військова вантажна машина з німецькими льотчиками. Вони поверталися з Валенсії, де відбували короткочасну відпустку. Бадьорі, засмаглі, молоді, вони горлали «Любу пташку» й неохоче урвали пісню, коли побачили на дорозі молодика з піднятою рукою. Водій загальмував. У хлопця було типове обличчя мешканця півночі — білявий, ясноокий, з веснянками на тонкому, прямому носі. Він був одягнений у напіввійськовий френч, солдатські штани. За спиною теліпався ранець з рудої телячої шкіри, що їх носять баварські гірські стрільці.

Упізнавши співвітчизника, льотчики вхопили його за руки й легко втягли до себе в кузов. Виявилося, молодик їхав у ту ж частину до Мельдерса[1], куди прямували й льотчики.

Аеродром, що курів од спеки, був майже безлюдний. Винищувачі вилетіли на завдання. Солдати-марокканці з аеродромної охорони пекли на розжареному камінні просяні коржі й ліниво відганяли великих зелених мух. Трохи далі біля бочок з водою юрмилися техніки. Вони охолоджували воду, кидаючи в бочку покриті інеєм балони із стиснутим повітрям. Коли хто-небудь занурювався у воду, то відразу вискакував, наче ошпарений окропом.

Новачок підійшов до довгого, в зморшках механіка, який завзято розтирав рушником руді груди. Механікові було близько сорока років. Чимось він скидався на Жана Габена, який уже завойовував славу на екранах Європи.

Очевидно, новачок зацікавив механіка.

— Прийміть душ, вода холодна, як у Шпрее, — порадив він. — Ви одразу відчуєте себе ангелом.

Новачок заперечливо похитав головою.

— Ви до нас?

— Так. Направлений після школи Лілієнталя.

— О, туди не кожен міг потрапити! — Механік свиснув і прискіпливо оглянув молодика. — Я знав декого із школи Лілієнталя: всі синки багатих татусів, які з набитими гаманцями.

— Мої батьки загинули на пароплаві «Вітторіо», коли пливли до Америки.

— У двадцять восьмому?

— Ви чули про катастрофу?

— Аякже! Про це писали всі газети. Вони були комівояжери?

— Ні. Шукачі щастя.

Механік помовчав, думаючи про щось своє, а тоді глухувато мовив:

— Тоді багато хто щастя шукав… Механік простяг жилаву руку:

— Мене звуть Карл Гехорсман…

— Пауль Піхт.

— Ви були в Коссовські?

— Я тільки-но приїхав.

— Начальник таємної служби. Коли нема командира, заступає його. Он його намет…

Підійшовши до плямистого камуфльованого намету, молодик відкинув запону і виструнчився перед високим, середнього віку капітаном, у якого вздовж скроні до вилиці червонів глибокий рубець. Коссовські умлівав од спеки, його тонка бязева сорочка потемніла від поту.

Хлопець вийняв на розкладний столик свої документи й запитав:

— Очевидно, вас про мене повідомили?

Коссовські промовчав. Він довго розглядав документи і нарешті відхилився на спинку стільця, його зеленаві, глибоко посаджені очі вп'ялися в обличчя прибулого:

— Рекомендації у вас вагомі… Але чому вам закортіло потрапити саме до Іспанії?

— Хочеться дізнатись, на що я здатний, пане Коссовські.

— Розумію. А от, як ви в сімнадцять років навчилися літати на бойових літаках, не збагну.

— Коли у вас у кишені ані пфеніга, і вдома нікого не лишилося, і ви в якійсь дірі у Швеції…

— Там ви стали особистим механіком Удета?

— Так. Він і ввів мене до школи Лілієнталя.

— Чому ж ви не зосталися з Удетом?

— Хочу заробити офіцерське звання на фронті!

— Чудова відповідь, — сухувато промовив Коссовські.

Він знову втупився в документи. Покрутив у руках диплом про закінчення льотної школи. Він не звик довірятися першому враженню.

— Двадцять два роки… — задумливо промовив Коссовські і раптом різко опустив руку з дипломом на столик, аж той жалібно рипнув. — Ідіть. Я подумаю про ваше призначення.

Коссовські встав, пропустив новачка вперед і теж вийшов з намету. На аеродром поверталися винищувачі. Вони виткнулись із-за невисоких пагорбів. Ішли врозбрід. Двокрилі «хейнкелі», схожі на хрущів. Розганяючись на планеруванні, вони заходили на посадку й, приземляючись, робили «козла»[2].

— Пілоти виснажені боєм, — промовив новачок.

— Таке й вас чекає, — посміхнувся Коссовські.

— Дякую вам, пане Коссовські. Ні про що так не мрію, як побувати у справжньому ділі.

Один із винищувачів з мотором, що курів димом, косо промчав по аеродрому, збив крилом порожню бочку з-під бензину, розвернувся, завихрив пил і завмер. Техніки кинулися до літака. Пілот зсунув на лоба розбиті окуляри, розстебнув прив'язані ремені, спробував устати, але не зміг.

Гехорсман, розштовхавши інших, витяг його з кабіни:

— Знову ви лізли в самісіньке пекло!

— Червоні обскубли мене, мов гусака, — мляво промимрив пілот, стягуючи шолом з великої мокрої голови.

Натовп оточив його, та коли підійшов Коссовські, техніки розступилися.

— Що трапилося, Альберте? — запитав Коссовські.

— У червоних також з'явилися біплани. Ми спочатку думали, що то макаронники на своїх «фіатах», аж це були республіканці. Схаменулись, але пізно. Завдали вони нам прочухана. Насилу ноги винесли.

— Ви народилися в сорочці, — промовив новачок, розглядаючи пробоїни.

Льотчик оглянувся і раптом розставив руки:

— Пауль! Очам своїм не вірю! Звідки ти?

Новачок і пілот стиснули один одного в обіймах.

— Ви знайомі, Альберте? — здивувався Коссовські.

— Ще із Швеції, Зігфріде! — відповів льотчик радісно. — Діти рейху збираються докупи!..

Розділ перший

НАПЕРЕДОДНІ ЕРИ

В березні 1939 року було вирішено долю Іспанської Республіки. На Піренеях запанував Франко. Всі солідні люди роз'їхалися по курортах. Модним вважалося Середземне море. Про політику вже не говорили. Політика набридла. Фашисти? Герінг на яхті пливе по Рейну. Гейдріх фехтує в Антверпені. Гіммлер збирає астрологів… Світські люди. Тиша. Задуха. Республіканська Європа купалася, умлівала, утримувала рівновагу.

Але свастика напружувала щупальці. Фашизм кував ланцюги для глобуса. Готувалися до нових воєн фельдмаршали і фельдфебелі, фюрери і гаулейтери, банкіри, промисловці, інженери…

1

Сонячного й тихого дня 30 червня 1939 року над бетонною смугою випробного аеродрому в Ростоці промчав з незвичайним свистом маленький літачок. Він тільки злетів і відразу ж пішов на посадку. Свист неначе захлинувся. Закінчилося пальне.

З тісної кабіни виліз льотчик, зірвав з голови шолом і вдарив ним по фюзеляжу.

— Я живий! — закричав він технікам і механікам, які підбігали до нього.

Одразу ж по польовому телефону набрали номер головного конструктора. Хейнкель схопив трубку:

— Ну як, Варзіц?

— Я радий повідомити вас, докторе, що ваш «сто сімдесят шостий» уперше в світі

1 2 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««Штурмфогель» без свастики», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "«Штурмфогель» без свастики"