Читати книгу - "Гостi на мітлi"
- Жанр: Дитячі книги 🧒📖🌈
- Автор: Володимир Григорович Рутковський
Повісті-казки українського радянського письменника «Бухтик з тихого затону» та «Гості на мітлі», в яких поряд із сучасними школярами діють персонажі з народних казок.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Володимир Рутківський
ГОСТІ НА МІТЛІ
Повість-казка
Рутківський Володимир Григорович народився 1937 року в селі Хрестителеве на Черкащині. Освіту здобував в Одеському політехнічному інституті та на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. О. М. Горького. Працював на Одеському суперфосфатному заводі, літпрацівником багатотиражної газети, редактором Одеського облтелерадіокомітету, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України.
Він — автор поетичних збірок «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Рівновага», «Знак глибини», «Відчиніть Богданове вікно», повісті для дітей «Аннушка», повісті-казки «Друзі з лісової заплави» (рос. «Бухтик из тихой заводи») та інших книжок. Окремі твори опубліковані в перекладах на болгарську, угорську, чеську та ряд інших мов. В. Г. Рутківський — член Спілки письменників СРСР.
До книги увійшли дві повісті-казки українського радянського письменника «Бухтик з тихого затону» і «Гості на мітлі», в яких поряд із сучасними школярами діють персонажі із народних казок. Твори вчать чесності, справедливості, бережливому ставленню до природи.
Рецензенти Геннадій Почепцов, Михайло Слабошпицький.
ПРИБУТТЯ
Треба, здається, переходити на ручне управління…
Ядвіга Олізарівна доторкнулася до виступу на пульті і подумки віддала команду. СТУПа[1] слухняно заклала крутий віраж, тоді зменшила швидкість і пішла на зниження.
Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно і холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.
Незабаром щезли і вони.
А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо стояла глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.
Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.
— Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала… Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?
Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око і солодко позіхнув. Тоді понюхав повітря і стурбовано попередив:
— Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне… звідси… і звідси…
Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою і знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вогкістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки і скомандувала СТУПі взяти правіше.
Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну ляпку. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева та кущі.
— Все летимо та й летимо, — зауважив він і потягнувся так, що аж кісточки затріщали. — А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?
Ядвіга Олізарівна кинула на нього невдоволений погляд.
— Слова які — «пожувати», «захід», — сказала вона. — І де тільки ти їх нахапався?
Аристарх лише невизначено посміхнувся і поклав голову на лапи. Зустрічний потік прохолодного повітря скуйовдив його зваляну, звіку нечесану шерсть. Примруженими очима він деякий час пильно вдивлявся у нічну темряву. Нарешті збуджено стріпнувся:
— О! Тут, здається, саме те, що нам потрібно. Людським духом і близько не тхне.
Для більшої переконливості він голосно втягнув у себе повітря і додав:
— Принаймні свіжим. Коли вже приземлятися, то кращого місця не знайти… — Та оскільки Ядвіга Олізарівна приземлятися не поспішала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стінці СТУПи і підвищив голос: — Та кажу ж тобі, що немає тут жодної людини! І, врешті-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дідька ми ще чогось шукаємо?
— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвіга Олізарівна. — Перепаде колись тобі за таке на горіхи, ох і перепаде!
— А що ти мені зробиш? — поцікавився Аристарх.
— Відлупцюю, як Сидорову козу.
Аристарх насмішкувато пирхнув у відповідь.
— Все обіцяєш та обіцяєш, — сказав він. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.
Ядвіга Олізарівна скосила на нього гнівним оком. От же ж і неслух, цей Аристарх, от же ж і задирака! І в кого лише він удався?
А й справді, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не піднімається на таке. Ядвіга Олізарівна пам'ятає його ще зовсім крихітною, напівсліпою істотою, котрій і жити на цьому світі лишалося лічені хвилини. Леле, скільки їй довелося доглядати за ним, скільки було витрачено дорогоцінної філіги[2], доки він, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.
І все ж її рука, мабуть, так і не візьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а він для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому і жорстокому світі.
З іншого боку, Аристарх таки має рацію, подумала Ядвіга Олізарівна. Не носитися ж їм цілісіньку ніч поміж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетіли! Ні, була в них одна справа, від якої декому з місцевих жителів не поздоровиться. Хоча, звісно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.
Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно і є завдання. Жалість чи сумніви тут ні до чого.
СТУПа пролетіла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетіла через крутий яр і, сповільнюючи швидкість, попливла над лугом, на якому були розкидані рідкі кущі невисокого чагарнику.
За лугом, на узліссі, причаївся непоказний будиночок з підсліпуватими, давно не митими віконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку ніхто не жив.
І все ж Ядвіга Олізарівна для більшої певності облетіла навколо захаращеного обійстя. Перекошені трухляві ворота, стежка, якої вже майже не видно під споришем, численні дірки в солом'яній стрісі… Так, це було саме те, що їм потрібно.
— Стрибай, — наказала вона Аристархові.
Аристарх м'яко стрибнув на землю і кілька разів з задоволенням перекинувся в траві. По тому стріпнувся і обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.
За хвилину, вже не криючись, він з'явився на ганку і заспокійливо махнув лапою.
Все ж Ядвіга Олізарівна і на цей раз не поспішила до хати. Вона відлетіла трохи вбік і приземлилася поруч з копичкою торішнього сіна. Після цього, крекчучи, вийшла із СТУПи і звела погляд до чистого, зоряного неба.
— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. І дощ теж був до речі. Після нього підуть гриби. А де гриби — там і людські діти. Отоді-то когось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гостi на мітлi», після закриття браузера.