Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

«…а ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили і розбивають дух твій.

Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут.

Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом…»

Травень, 1926 р.

Париж, Франція

Голова покійного керманича УНР важко втопала у подушці зі сліпучо-білого атласу. Марко з висоти свого зросту добре бачив його майже прозоре воскове обличчя із навіки застиглим виразом спокою — так, наче оті п’ять куль, випущені Самуїлом Шварцбардом, не завдали Головнокомандувачу ні болю, ні страждань…

Бруківку біля старої книгарні, перед вітриною якої зупинився Петлюра за мить до смерті, вже давно відмили від слідів його крові. Якби ж і Маркові так само легко можна було стерти з-перед внутрішнього погляду те убивство, якому він не зміг зарадити, врятувати Головнокомандувача… якби тільки він тоді міг передбачити…

Доля розпорядилася інакше.

У той проклятий день, в обідню пору вони зустрілися з ним у маленькому ресторанчику «Бульйон», куди Петлюра завше ходив обідати із дружиною. Того дня вона почувалася зле, тож Головнокомандувач прийшов сам.

У Петлюри був меланхолійний, не дуже бадьорий настрій. Справи константинопольської резидентури йшли не так добре, як хотілося б. Звісно, малими силами та без належного фінансування серйозну роботу було виконувати складно; совєти грали на давно насидженому полі, використовуючи усі можливі засоби та напрацювання, здобуті ще за царської Росії, українські ж спецслужби тільки торували собі шлях.

Ось тепер повного мірою вилазив боком завданий Центральною Радою у 1917-му непоправний удар по самій можливості створення українських спецслужб та контррозвідки: принципово відмовившись від послуг старих царських кадрів — професійних таємних агентів, досвідчених співробітників жандармерії та контррозвідників, український уряд на тарілочці підніс совєтам можливість скористатися цією злегковаженою нагодою та зміцнити власні розвідувальні кадрові позиції за рахунок неприкаяних професіоналів — вчорашніх «їх благородій».

Пізніші намагання гетьмана Скоропадського залучити фахівців із колишніх розвідувальних структур царської Росії, створити Освідомчий відділ, налагодити роботу власних спецслужб, як і українізованого військового корпусу, наткнулися на повне нерозуміння. Та й сам гетьманат із його суперечливою політикою затримався ненадовго…

Швед пригадував, як болісно, попри достатньо юний вік, сприймав ці немудрі кроки Центральної Ради у 1917-му та 1918-му. Здавалося, усе ж ясно, як білий день! Сама думка про те, що світ поглине суцільний соціалізм і воювати Україні більше не те що не буде потреби, а просто не буде з ким, видавалася неприпустимою навіть для нього, жовтодзьобого горобця. Бо після Великої війни та жовтневого перевороту у Росії світ аж ніяк не нагадував заколисане немовля, а Ульянов-Ленін занадто жадібно прагнув підім’яти під криваво-червоний більшовицький прапор усе, що до перевороту звалося Російською Імперією; за всяку ціну утримати у лабетах тепер уже нової імперії — совєцької, страшного і кровожерливого монстра, що стрімко зводився на ноги серед понищеного життя тисяч і тисяч людей.

І ось тепер, розкидані по чужих країнах, такі, як Марко та його побратими, без належного забезпечення, зв’язків, а найголовніше — досвіду ведення шпигунських ігор, на одному ентузіазмі, на інтуїції мусили починати усе з нуля, протистояти навченим і досвідченим, а головне — забезпеченим необхідним фінансуванням професіоналам розвідувальної справи колишньої царської, а тепер уже совєцької Росії.

Однак попри все з українським урядом в екзилі рахувалися; світ сприймав Українську національну ідею не як примарну химеру; зав’язувалися непогані можливості не лише на заході, але й на Далекому Сході…

З Петлюрою говорили недовго, але по суті, про головне; домовилися про наступну зустріч за два дні — на третій Швед мав повертатися до Константинополя.

Маркові пригадалося: чоловік у білій робочій блузі, що минав їх з Головнокомандувачем біля входу до ресторану «Бульйон», видався йому дивним: у простій робі він поспішав, мало не біг ошатною вулицею Расіна… Цим і привернув його увагу до себе.

Швед мимоволі напружився, готовий вихопити револьвер будь-якої миті.

Та чоловік минув їх і почимчикував швидкою ходою собі далі.

Попрощавшись із Петлюрою і перейшовши на протилежний бік вулиці, Марко уже фізично не міг допомогти Головнокомандувачу — був занадто далеко від нього.

А тим часом на розі вулиці Расіна і бульвару Сан-Мішель перехожий у білій робі — годинникар Самуїл, він же Шльома Шварцбард, сповільнив крок, зупинився, даючи можливість жертві наблизитися до нього.

Він вичікував, поки Петлюра попрощається із Марком та поки Марко перетне вулицю, відійде подалі. Він знав, хто з них двох є Симоном Петлюрою; Петлюра ж, нічого не підозрюючи, і справді неспішно рушив у бік Шльоми; замислений, ішов тротуаром, аж раптом зупинився перед вітриною книгарні, розглядаючи виставлені за склом новинки…

Цього Шльома не передбачив.

Напевно, було так: Шварцбард повернувся і рушив назад, до книгарні, у вітрині якої розглядав книги Петлюра. Підійшов ближче, щось запитав, а далі…

Марко сам не розумів, чому тоді озирнувся, хоч озиратися вже не було потреби. Відійшов занадто далеко. Щось змусило його зупинитися і поглянути у бік постаті Головнокомандувача перед книжковою вітриною. У цю мить один за одним пролунали постріли: перший… другий… третій… четвертий… п’ятий…

Шльома Шварцбард, не здригнувшись, розрядив у беззбройного Петлюру пістолет із сімома кулями. Як стало потім відомо, шоста й сьома не влучили. Восьма не вийшла, бо застрягла через гільзу сьомої…

Марко побачив, як прошите кулями тіло керманича УНР повільно, наче уві сні, осідає на тротуарну бруківку. Кинувся з криком до