Читати книгу - "Прибутні люди"

Шановний читачу!

Появою цього роману автор повністю завдячує людині щедрої душі слюсареві з Черкас, активістові Народного Руху України Василеві Назаровичу Порохницькому, з яким познайомився наприкінці 1989 року.

- Я пережив страшний голод 1946-47-го років в Україні, багато бачив горя людського в ті чорні для нашого народу часи, на собі відчув братерську підтримку галичан, які рятували нас, наддніпрянців, од голодної смерті, — сказав мені Василь Назарович. — Пробував сам писати про це. Не виходить. Пропонував узятися декому з письменників, навіть не захотіли вислухати мене. Мабуть, тема не ходова. А про таке не можна мовчати. Не маємо права. То ж таке було горе нашого народу...

Я зустрівся з голубувато-сірими очима цього чоловіка. У них стояв якийсь задавнений смуток, що надавав його красивому обличчю трагічного виразу.

Ми стали сходитися з Василем Назаровичем по неділях і розмовляти. Він розказував, а я записував. І не раз тремтіла моя рука од почутого і перехоплювало мені віддих... У цих моментах уривався м'який голос оповідача, і він одвертався, ховав свої сумні очі. Потім, перемігшись, продовжував свою розповідь перепаленим голосом.

Вражало, як цей чоловік зумів протягом багатьох десятиріч зберегти в своїй пам'яті все до найменших подробиць. Яке полум'яне серце патріота України треба мати, щоб усе життя носити в собі таке пекло, щоб не забути ані титли з пережитого й побаченого, аби таки розповісти потім паступним поколінням про велике горе українського народу, що спіткало було його (вкотре вже!) в повоєнні роки.

—Мене дивує й обурює, — запально, з болем і образою сказав якось у одній з розмов Василь Назарович, — що мовчать про той період та й про багато інших лих в Україні освічені люди, письменники, митці. Коли б мені вдалося було здобути вищу освіту… О, я б не промовчав.

Зробилося так совісно перед цими дитинно чистими, сумними очима. За свою ледачість. За своє боягузтво. За свою покірність владоможним виродкам, які потоптом ішли по нас, ще й багатозначно сварилися пальцем: «Мовчи!» Бо й за стогін твій нацьковували на тебе твій же рідний затурканий, упокорений народ.

Василь Назарович виявився моїм ровесником, усього на два тижні старшим за мене. Народився він 1 січня 1936 року в благословенному куточку України, у межиріччі легендарно прадавніх наших річок синьооких Росі й Росави, в селі Кононча Канівського району, на Черкащині. Треба було чути, з якою любов'ю, як поетично й водночас із яким болем оповідав він про цей «рай», про мальовничість свого й навколишніх сіл, про зелене широке межиріччя, про щире золото пшениців за селом і про вітряки, які мертво бовваніли по горах із хрестато закляклими в небі крилами перед голодними вікнами їхньої хати в голодну зиму й весну 1947 року... Але про це все далі в самій книжці.

Зауважу, що головний герой роману Василько Петрівний — це не зовсім Василь Порохницький, а скорше його літературний подвійник, який живе своїм життям, за законами художнього твору, адже до ліплення образу героя, крім почутого з уст Василя Лазаровича, певною мірою долучились і дитячий досвід голодного 1947-го самого автора, і розповіді інших людей.

Автор працював над книжкою, а перед ним невідступно стояли сумні очі Василя Лазаровича. Поставлено, як мовиться, останню крапку, а ті очі дивляться й дивляться на автора все так само невідступно, магічно якось, бентежать душу. Бо то ж очі хлопчика зі страшного сорок сьомого року.

І ще, шановний читачу, хотів би наголосити на одному моменті. У книжці багато сторінок присвячено Львівщині. Писалися вони автором, полтавцем за походженням, з особливою любов'ю, співчуттям і вдячністю до галичан. 1947 року багатьох «східняків» урятували від голодної смерті саме люди Західної України, часто ділячись із своїми єдинокровними братами останнім куснем хліба. Вважаю, що саме тоді, коли все живе й здорове глуздом у відчаї посунуло, хлинуло, мов та повідь, з околгоспнених, рабованих Наддніпрянщини та півдня України в ще ґаздівську Західну Україну, втікаючи від голоду, саме тоді вперше після січня 1919 року по-справжпьому простягся живий ланцюг рятівного єднання, скріпилася милосердям сув'язь рук даючих і рук знедолених двох гілок одного народу. Пам'ятаймо про це вічно! Тільки в єдності ми є народ. А народ непереможний.

                                                                                                                                28 лютого 1991 року

Прибутній, я, є. Чужесторонній, прибывшій.

Се прибутній чоловік. Н.-Вольн. у.

«Словарь української мови» упорядкований Б. Д. Грінченком.

Він таки взівав, коли почалося. Проспав. Навмисне ж не вкривався на ніч, щоб прокидатися від холоду, а його хтось укрило, ще й краї ковдри підтикало під ноги. Придобрилося… Він схопивсь од віддаленого, як торішній спогад, грюкання дверей, збуджених голосів. У хаті було тихо. Тільки вогник лампадки перед образом Миколая-угодника на чільній стіні припадав, поривався в бік дверей, наче гнався за тими, хто щойно вибіг надвір. На полу покотом спали мати, хлопці й дівчата. А лежанка діда Йосипа пустувала. Так і зна-ав… Почалося…

Василько босоніж устрибнув з розгону в шкарбани (обрізки із старих чобіт), і свіжі солом’яні устілки тепленько залоскотали йому підошви. «Знову повилазить солома в дірки. Просив хтось устеляти… Придобрилося…» — пробурмотів, ще дужче дратуючись. Зірвав з вішалки куфайку й шапку, вислизнув у сіни, вдягаючись на ходу. Надворі ніч волого полащилась до його щік, збудливо дихнула хмільним відпаром землі. Унизу за хатою, де була річка, зараз ревло, булькотіло й крихко тріщало. На мосту в колихких вогнях саморобних ліхтарів з лучинами розмашисто металися на пухкій стіні туману волохаті великі тіні, чулося рішуче дідове:

— Не зівай зліва! Переймай!

По-ча-ло-ся!..

Учора на Росі рвали