Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда. Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.

Від світанку минуло вже чимало часу, і я встиг проїхати не одну милю. Сонячні промені безжально палили мене й мого гнідого мустанга, наганяючи втому. Час було подумати про обід і відпочинок. Переді мною простягалася безкрая прерія, де рівнина чергувалася з горбистою місцевістю. Я вже п’ять днів не бачив жодного людського обличчя, відколи індіанці з племені сіу-оґлала[1] розпорошили наш невеликий загін, тож у мене вже з’являлася потреба поспілкуватися з якоюсь наділеною інтелектом істотою: мені хотілося переконатися, що, попри тривалу вимушену мовчанку, я не розучився говорити.

Довкола не було видно ні річки, ні іншої водойми, не було й лісу чи хоча б кущів. Тож мені не довелося довго розмірковувати, де саме зупинитися, я міг з однаковим успіхом зробити це будь-де. Я зіскочив з коня, розсідлав і стриножив мустанга, пустив його пастися в долину, а сам пішов на вершину пагорба, щоб озирнутися довкола. Коня слід було залишити внизу, щоб його не побачили вороги, опинившись поблизу. Я піднявся вгору і ліг, щоб, поки роздивлятимусь околиці, мене ніхто не побачив і не надумав непомітно підкрастися. А привід бути обережним я мав, і то вагомий. Наш загін, який налічував дванадцять чоловік, рушив у дорогу з берегів річки Платт[2], щоб спуститися східними схилами Скелястих гір і перебратися в Техас. Саме тоді племена індіанців сіу ступили на стежку війни і вийшли зі своїх стійбищ, щоб помститися за смерть товаришів, які загинули в сутичці з нами. Ми знали, що над нами нависла загроза, і були максимально обережними, але все ж зустрічі з одним із загонів войовничих червоношкірих уникнути не вдалося: нас оточили, п’ятьох убили, а решта зуміли прорватися й порозбігалися хто куди.

Замітати сліди не було часу, тож індіанці, напевно, йшли за нами по п’ятах, і слід було поводитися обережно. Погодьтеся: закутатися ввечері у свою ковдру й лягти спати, щоб прокинутися без скальпа в Країні вічного полювання, — перспектива не найприємніша.

Отже, я ліг на вершині пагорба, дістав із сумки шматок в’яленого м’яса бізона, натер його порохом, оскільки солі не мав, і почав жувати, сподіваючись за допомогою зубів перетворити його на хоч якусь подобу їжі, яку можна було б без ризику проковтнути. Вгамувавши голод, я витягнув з кишені сигару власного виготовлення, закурив її та з нудьги почав пускати дим кільцями та іншими фігурами. Так мені було добре, немов я плантатор з Вірджинії, що курить зірване у блискучих рукавичках листя найкращого в світі тютюну.

Я відпочивав на своїй ковдрі, насолоджувався спокоєм і запашним димом, і тут раптом побачив на горизонті цятку, що наближалася до мене. Я відразу скотився вниз, щоб мене не помітили, а сам спостерігав за вершником. Він сидів у сідлі по-індіанськи, тобто мало не на шиї тварини. Коли я вперше зауважив його, він був десь за півтори англійських милі від мене. Але його кінь ступав так повільно, що за півгодини ледь подолав одну милю. На превеликий мій подив, я зауважив також, що за ним їдуть ще четверо вершників. Це дуже насторожило мене. Судячи з одягу, перший вершник був білим. Може, тоді решта, що його переслідують, були індіанцями? Я витягнув підзорну трубу і припав до окуляра. Я не помилився. Вершники наблизилися, і я вже міг чітко роздивитися їхню зброю й татуювання, тож побачив, що це були індіанці сіу-оґлала, одне з найбільш нещадних і мстивих індіанських племен. Вони їхали на чудових конях, а от кінь білого був звичайнісіньким. Вся група наблизилася до мене вже настільки, що я міг роздивитися найдрібніші деталі. Білий був худим, невисоким чоловіком у капелюсі, від якого вже відпали криси. У прерії головним убором нікого не здивуєш, але цей капелюх підкреслював істотну деталь зовнішності незнайомця, дивну навіть для Дикого Заходу: у нього не було вух, а жахливі шрами на їхньому місці свідчили про насильство. На його плечах висіла довга попона, яка закривала все тіло, знизу визирали тільки довгі худі ноги в настільки химерному взутті, що в Європі воно розсмішило б кого завгодно. Таке взуття виготовляють і носять аргентинські ґáучо[3]. Роблять його так: з кінської ноги знімають шкіру, не розрізаючи її, а потім у цю ще теплу «панчоху» запихається людська нога. Свіжа шкіра обтягує її, висихає, стягується і твердне, перетворюючись на чудовий чобіт, єдиним недоліком якого є те, що він без підошви, а це, врешті-решт, не так уже й страшно — достатньо загрубіла ступня людини цілком може без неї обійтися.

Біля сідла незнайомця теліпалося щось заледве схоже на рушницю, хоча спершу я подумав, що це підібрана в лісі палиця. Кінь подорожнього був старою, схожою радше на верблюда кобилою, у якої майже не було хвоста, зате була неймовірно велика осляча голова й такі довгі вуха, що можна було перелякатися. Тварина мала такий вигляд, ніби її зшили з частин тіла різних тварин: коня, осла й дромадера[4]. Вона бігла, низько опустивши голову, ніби принюхувалась до землі, а вуха висіли, як у собаки ньюфаундлендської породи