Читати книгу - "Віннету ІІІ"

title=" Ньюфáундленд — порода великих собак з довгою, густою чорною або коричневою шерстю; споріднені з породою лабрадорів. ">[5], і здавалися надто важкими та великими для неї.

За інших обставин або якби я був ще новачком, то точно посміявся би з такого коня. Але зараз, попри всю зовнішню дивакуватість, я відразу розгледів у тому чоловікові одного з тих вестменів, про кого можна судити тільки після того, як зійдешся з ним ближче. Мабуть, він не здогадувався, що його переслідують четверо жорстоких ворогів, бо не їхав би так спокійно і безтурботно, навіть не озираючись.

Коли нас розділяло не більше ніж сотня кроків, він нарешті звернув увагу на мої сліди. Важко навіть сказати, хто першим помітив їх: вершник чи його кінь. Але я на власні очі бачив, як кінь зупинився, опустив голову ще нижче, до самої землі, і став розглядати відбитки копит мого мустанга. Кобила так швидко стригла вухами, аж здавалося, ніби якась невидима сила намагається вирвати їй ті вуха з коренем. Незнайомець вирішив спíшитися й оглянути мої сліди уважніше, але це забрало б у нього такий цінний час, тому я гукнув:

— Не витрачайте даремно часу, сер! Залишайтеся на коні та під’їдьте трохи ближче!

Я пересунувся так, щоб він міг мене побачити. Його кобила підняла голову і нашорошила вуха, немов намагалася зловити ними, наче м’яч, звук мого голосу, і змахнула на знак схвалення жалюгідним обрубком хвоста.

«Вигин підкови» у Бакгорн-Маунтінз. Вашинґтон, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Вітання! — відповів мені вершник. — Але наступного разу, коли вам захочеться покричати, робіть це тихіше — на цьому Богом забутому лузі завжди можуть бути чужі вуха, яким не конче все чути. Ходімо, Тоні!

Кобила підкорилася, почала переступати своїми довгими ногами й незабаром уже була поряд із моїм мустангом. Мабуть, він їй сподобався, бо подивилась на нього зверхньо і з погордою відвернулася, демонструючи ту частину тіла, яку мореплавці називають кормою. Стара кобила явно належала до поширеної в прерії породи верхових тварин, яка слухається лише свого господаря, а до всіх інших ставиться з недовірою і підозрою.

— Дозвольте мені самому вирішувати, наскільки голосно я можу говорити, — відповів я. — Звідки й куди ви їдете?

— Це вас не стосується, — відповів він.

— Звідки ви знаєте, що мене стосується, а що ні? Ми не встигли обмінятися ще й десятком слів, а я вже бачу, що ви не надто ввічливий. Повинен зауважити, що я звик отримувати відповіді на свої запитання!

— Ви відразу здалися мені поважним джентльменом, — глузливо відгукнувся незнайомець, поглядаючи на мене з висоти своєї шкапи, — тому я готовий негайно дати вам детальні пояснення.

І він показав рукою спочатку назад, а потім уперед.

— Я прибув звідти, а їду туди.

Цей чоловік починав мені подобатися. Мабуть, він вирішив, що я випадковий шукач пригод, який заблукав у прерії. Справжній вестмен не надає жодного значення своїй зовнішності або просто нехтує чистим та охайним одягом, виставляючи напоказ своє засмальцьоване лахміття, наче візитну картку. Зовнішність тих, хто довгі роки живе на Дикому Заході, аж ніяк не надається до світських салонів, а натомість вестмен будь-яку пристойно вбрану людину вважає ні на що не здатним ґрінгорном. А я саме недавно придбав у форті Вілферс новий одяг, і зброя моя була бездоганно чистою. Саме ці дві обставини і ввели в оману незнайомця. Тому я не став брати близько до серця його відповідь, а показав рукою вперед, наслідуючи його, і незворушно вимовив:

— Тож спробуйте доїхати «туди», але будьте обережні, бо у вас з’явилися попутники, які мчать вашим слідом, а ви їх, здається, навіть не помітили: бачите тих чотирьох червоношкірих?

Незнайомець здивовано й водночас глузливо подивився на мене.

— Не помітив? Та це смішно! За мною їдуть четверо індіанців, а я їх не помітив! Таких, як ви, я ще не бачив. До вашого відома, ці джентльмени їдуть за мною з самого ранку і прагнуть познайомитися зі мною ближче, але мені не треба озиратися, я й так добре знаю їхні звички. Вони триматимуться оддалік, поки не стемніє і я не стану десь на нічліг, а тоді вже нападуть на мене. Але я випереджу їх і нападу на них іззаду. Просто досі я ще не знаходив підхожого місця. Лише тут, поміж горбами, це вже можна здійснити. Якщо хочете це побачити і чогось навчитися від справжнього вестмена, то зачекайте мене тут хвилин десять. Щоправда, люди вашого штибу не дуже люблять нюхати парфуми з індіанським запахом, тож ви, напевно, не захочете залишитися. Вперед, Тоні!

Він зник разом зі своєю шкапою серед зелених пагорбів, більше не звертаючи на мене уваги. Я знав, що він збирається зробити, бо й сам би чинив якось так, намагаючись зайти індіанцям у тил, поки вони не розгадали хитрості. Досягнути цього він міг, ясна річ, лише на горбистій місцевості, а найкраще було би зайняти таку позицію, щоб індіанці проїхали повз переслідуваного. Досі він постійно був у них перед очима, тож вони знали, на якій він відстані, і не могли й припустити, що жертва опиниться в них за спиною. Індіанців було четверо проти одного, тож цілком імовірно, що й мені доведеться скористатися зброєю. Я уважно оглянув свою зброю і чекав, що буде далі.

Тим часом червоношкірі наблизилися, вони просувалися ланцюжком, один за одним. Досі вони не мали чого турбуватися: вони не спускали з вестмена очей і були певні, що той досить далеко. Проте незабаром ватажок наблизився до місця, де мої сліди перетиналися зі слідами їхньої жертви, зупинився і озирнувся. Його таки занепокоїло те, що переслідуваний білий раптом зник з поля зору. Вони зібралися на коротку нараду. Зі своєї схованки я вже міг би дістати їх кулею, але не знадобилося, бо з-за пагорба пролунав постріл, потім ще один, і двоє червоношкірих мертвими