Читати книгу - "Крута компанія"

Мілка і її компанія — комфортний світ дівчат із сорокової школи. У їхні майже шістнадцять усе вабить і складається більш-менш очікувано.

Їм кортить пізнати життя в житті, поза межами шкільних занять, недолугих побачень з однолітками і спостережень за «щастям» батьків, які «вже давно не сплять в одному ліжку».

У них удосталь дослідницького інтересу, щоб по-справжньому цілуватися, приміряти одяг зі щораз глибшим декольте, інколи говорити про секс і багато чого пробувати. Мілка зустрічається із Сашком, але нічого, крім розчарувань і принижень, не знаходить з ним.

А ще є Дімка і його друзі. Їм здається, що вони — крута компанія. У Дімки тато-алкоголік і втомлена життям мама.

Від усіх проблем він ховається у Світлани, яка втікає з ним від своєї самотності.

Світ Дімки не такий, як у Мілки — фешенебельний міні-світ, де пахне квітковими парфумами, а довкола море фальші. І дуже колючі сльози, якщо не з тим і не туди запливеш.

За законом несподіванки, в якийсь момент ці світи зіштовхуються. І від того стається по-всякому: і радісно, і трепетно, і ризиковано, і до біса боляче.

У «хеппі-фіналі» Мілка і Дімка виходять на свою, вже нову, орбіту.

Бо крута компанія може давати і повчальні уроки.

Учора до школи з колонії повернулася Юлька Семенюк. Вони з Міркою були найкращими подругами до того, як те сталося з нею. Ніхто не думав, що вона знову з’явиться в школі. Через місяць про неї навіть згадувати перестали.

Мама іноді заводила розмову:

— Невже ніхто з вас їй навіть не пише?

А ти:

— Куди? До тюряги?

Мама, закриваючи рот долонею, хитала головою, її очі ставали великими й блискучими. Ти сиділа, намагаючись створити щось путнє про волів, які ревіли над яслами. «Хіба ревуть воли…» тобі подобалося, але Мірці ти в цьому ніколи б не зізналася. З Міркою ви нудоту не розводили.

Слово «тюряга» далося тобі важко. Але хотілося говорити як нормальна людина, а не надто розумна відмінниця. Просто треба було трошечки під Мірку підлаштуватися, щоб нарешті опинитися з нею за одною партою. І раптом така нагода: вся ця історія із Семенючкою.

І Мірка, зірка шкільного театру, та й загалом в усьому «най-най» (не подружка, а мрія!) припливла тобі в рученята. Тому що після Мірки найкрутішою в класі стала ти — Семенючка ж катапультувалася.

А вчора Юлька повернулася. Ти зустріла її в коридорі десь о восьмій. Розмова вийшла якась дивна, але ви несподівано обнялися й пообіцяли одна одній зателефонувати.

Від Семенючки несло могильним холодом. Вона була бліда, і, здавалося, постаріла років на п’ять. Змушена знову піти в дев’ятий клас, вона ще не знала, що дев’яті цього року — суцільний морок. Дівчата там або сірі, абсолютно нецікаві, або такі собі жінки-вамп, як їх охрестила твоя мама, — намальовані товсті брови, вії у крихтах туші та обов’язково колготки, схожі на панчохи: до стегон непрозорі, а вище тонесенькі. Ці дівки, проходячи повз твоїх однокласників, старанно примружують очі й випинають губи. Та забирайте, заради Бога! Кому потрібні оті недомірки? Ви все одно ні про що, крім ЗНО, думати не в змозі. Хоча воно й наступного року. Але час летить. Ця відмазка чудово працює з батьками.

І раптом Юлька — бліда поганка, хоч і не лиса (у в’язниці хіба не бриють голови?), але з волоссям, що бурульками прилипло до черепа. Ні краплі мусу чи хоча б лаку на коренях для об’єму. На ногах — бабусині туфлі на товстій підошві, а светр теплющий, під горло. Ти такі светри одягаєш тільки взимку, коли морози — жесть. Коротко: Юлька мала безнадійний вигляд. Абсолютно. І жодної загрози вашій з Міркою дружбі не становила.

А зараз ти сидиш на лавці у дворі з Міркою і Кариною, прокручуєш у телефоні френд-стрічку ВК, а подумки — вся в тому коридорі із Семенючкою. Тобі її шкода. Тобі перед нею соромно. А телефонувати їй усе одно не будеш. І від цього так гидко на душі… Ти себе вважаєш нормальною людиною, а поводишся як остання сволота, і нічого з цим робити не збираєшся.

— Лижемося, прикиньте! — Мірка згинається й аж гикає від сміху. Від кінчика носа на лоб біжить смішлива зморшка. Навіть її світлі шовковисті кучері теж сміються-підскакують. — Таке видав мій тато, а-ха-ха, що ми всі тут лижемося.

— У сенсі, ти з нами? — всміхаєшся ти.

Мірка гигикає, видно її маленькі щільні зуби й рожеві ясна:

— Ми з пацанами!

— Ох і крутий у тебе батя, — каже Каринка, — розкусив нас, це ж треба, — хмикає вона і розтягує губи в іронічну посмішку.

Каринка взагалі така — серйозна. Навіть трошки зануда. Затягує свої чорні кучеряві пасма в тугий хвіст або гульку. Шмотками не переймається. Їй батько навіть подзвонити на день народження забуває, про подарунки взагалі можна не заїкатися, а маминої зарплатні на нормальні речі не вистачає. На четвертий айфон Каринка чекала два роки, отримала нещодавно як подарунок на всі свята разом. Юзаний, звичайно.

Каринці подобаються потерті джинси, кеди і всілякі рокерські штуки.