Читати книгу - "Там, де південь..."

Заліні й Надії, з любов’ю.

Тоді стояв сучий синій холод. Увалився Утюг. Ми якраз писали пулю. Утюг, ляпаючи товстогубим ротом, сказав, що Ірку Уварову облили кислотою. З голови до ніг. Цією паскудною сумішшю, яку колотять ялтинські цигани. Ця золотушна від наркоти погань кодлиться за Третьою Слобідською. Я знав це колотилово — його, блін, це колотилово, не відмиєш, і ним можна озброювати війська Бокаси або ангольську армію. Як, блін, кому в голову зайде. Це більше на Південь. Там це і трапилося — між Півднем і Аляудами. Облила Олька Коваль, яка водилася з Бібою. А Біба тоді тримав три Слобідки, а його пацани шманали на Совєтській і на Ялті, гадючому поселенню, недалеко від Третьої, де тусували і терлися цигани та греки. Ми туди часто навідувалися, щоб збагрити мішок драпу або потягти якусь чумизу. Щоправда, раз на три можна зачепити трипака чи сифона. На війні, як на війні. А так вони в цьому покладисті. Біба високий, із чорним волоссям, крилами плечі й сині очі. Жінкам завжди такі подобалися. Йому двадцять п'ять років, і все цим вирішувалося. Ми сиділи в будці п'ять на п'ять, заваленій транспарантами й червоними прапорами та мішками драпу. Одне вікно, майже на всю стіну, на проспект і трамвайні сизі колії, що підрізали жилий масив. Ми не звернули уваги на Утюга, а продовжували розписувати пулю. Це відбувалося на мосту. Трухлявою лапою перекинутому через дві вулиці. Зранку приємно дивитися на дахи гостроверхої червоної черепиці, на будинки в кущах дикого винограду. Красиво, як обіймати жінку Ну, це у кого є фантазія. У більшості тут, на мосту, її не було. Чистої води тобі реалісти. Я відпив із горла дешевого шмурдяку. Подивився: потилиця в Утюга широка. Брита потилиця.

Червоні прищі на пиці. Уйобок, казали, дрочити треба більше. А так йому, Утюгу, ніхто не давав. Він, Утюг, розказував і плював слиною, а в тріснутому дзеркалі трусилися його слонячі вуха. Місто звідси, з мосту, переливалося блискучою шкірою велетенського пітона. Місто виповзало десь із чорнильної ночі степів, ліниво падаючи в Лиман, ковтаючи трамвайні колії й запізнілих перехожих. Хтось кричав, а хтось мовчав. Стояла ніч, і всім на все насрати. Я підняв голову і сказав:

— Догралася! Йоб її…

Всі — Пєца, Маран, Дуб, — перестали розписувати пулю й подивилися спочатку на мене, потім на Утюга.

— Може, його в торєц заїхати? — спитав Пєца. — Знову з мєлкими кашку жер, тварь підзалупна.

— Шо ви зра… Шо ви… підіть і повтикайте… Віляки з Іркою повні… В натурі… Зуб даю…

Я вибив із пачки «Силени» сигарету і як сраний кіношний вовкулака втупився у місяць, що повзав більмовим оком над містом, над Лиманом, над усим цим грьобаним кишлищем. А їби його… Утюг затусувався в кутку. Він хоче покурить і його жовті котячі очі вижидально дивляться на мене.

— Хєр шо покуриш…

Ірка донька полковника. Ірку я зустрів… да, тоді стояло сонце. Стовпом у всіх колодязях дворів. І широкі простирадла вулиць, наче столичні проспекти. А можливо, це у моїй голові світило… І я побачив її. На лавці. Вона читала книжку і їла морозиво. Вона неймовірно худа, висока, з волоссям золотим, чистим як місяць, до самої задниці. Круглої і відстовбурченої. Спина перед сідницями різко прогнута. Тут то все, що треба, ага. Не знаю, що мене взяло. Я пройшов повз неї раз, риплячи шкірянкою, потім другий, і на неї це, по-моєму, не справило ніякого враження… Це було давно, за юності, коли я ходив у штанях кольору дитячого поносу, з набитими власноруч виготовленими лейбами…. Це відбувалося так давно, бо все, що замальовує мені пам’ять, нагадує витончені часом сторінки перечитаної кимось книги… За третім разом вона підвела голову. Великі очі, великий красивий рот. Дорога помада. Я нахилив голову і глянув на книжку.

— Апулей, — сказав я: на мені потерта шкірянка, вже згадані жовті джинси, прохора на високому каблуці з фінкою в халяві. Іншої реакції я і не чекав. Сонце лизало й лизало вулицю Садову, але було прохолодно — з моря різав холодний вітер.

— Хм. Дивно. Босяки нічого не читають, — вона не злякалася. Вона глузувала, я а терпів. Тоді я не знав, що за нею вписував Біба. А вона за ним чи від нього. Непонятки у них. Біба взагалі понтовий пацан. Але, як і всі понтарі, він проколовся. Так завжди трапляється. Але тоді я стояв і дивився, і не знав, як закадрить цю баришню. А що це баришня, ніякого сумніву. І чи взагалі я міг допуститися, щоб закадрити її. Пізніше воно приходить: висолоплені очі, дурнуватий погляд і таке-сяке. Угу. І дрочиш ночами, доки не посинієш.

— Дарма ти так, — сказав я. — Ходімо в кіно.

— У Дім Морських офіцерів?

— Ага. Звідки ти знаєш?

— Мене Біба туди запрошував, — сказала вона і подивилася поверх книги, поклавши підборіддя, на мене сірими очима з розширеними зіницями, синіми колами прожилок під ніжною шкірою. — Але він не знає, хто такий Апулей. От. — Вона пригнула голову, вигнула шию, чисто зміюка, і чи то кивнула, чи то всміхнулася.

— Ну і добре. Домовилися.

— Нахабний, — і вона пирснула зі сміху.

— Ти тільки нашим не кажи, — сказав я. — Ну, Біба там… ще кого знаєш…

— Про кіно чи книжки? — вона наче спохопилася, засміялася, затуливши соковитого рота довгими пальцями. Додала спокійно: — Ах так… Ти ж нічого не боїшся… У-у-у… — Вона знову вигнула шию, і її губи витягнулися в смачну дудуку. Мені захотілося її виїбати. Не більше і не менше. Дати в рота, а потім відтрахати у всі дірки. Як у нас це робилося. Просто. І я знав, що після цього нічого не буде. Проста собі бєцалка. Коза драна, тільки що грамотна. Так заведено, такий закон, і ти його повинен дотримуватися, навіть тоді, коли кнокаєш цю діваху на довгих струнких ногах у блідо-голубій сукні з плісированими краями, з неймовірним волоссям, що його розкидав вітер. Мені зробилося сумно. Звісно, я