Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"
- Жанр: Фантастика 🚀🪐👽
- Автор: Микола Данилович Руденко
Повість-феєрія
ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА»
КИЇВ 1971
Себастьян був дуже самотній. Двадцять років тому мав дружину, сина. Син загинув на барикадах, боронячи права трудящих, а дружина померла з горя… Тепер він старий і немічний, живе на горищі. Над усе любить сидіти біля слухового вікна і вдивлятися в хмари, що пропливають мимо. І говорити до них. Власне, йому здавалося, що говорить він з однією хмарою — то вона тільки змінює свої обриси.
Та якось у грозу хмара вибухнула страшним громом, і перед Себастьяном зависла кульова блискавка. Старий відчув, що його мозок приймає невідомі хвилі, які випромінювала вогненна гостя…
Так розпочинаються події, описані у фантастичній повісті Миколи Руденка. Далі читач довідається, як у старого Себастьяна з’явився син, як цей син зруйнував Чорну фортецю і як здружився із золотоволосою Рут. Багато цікавих подій і пригод чекає тут на читача.
Художник ІВАН МАРТЬЯНОВ
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Народжений блискавкою
Частина перша
Співрозмовник у кисеті
I. Марсела дарує сина
Себастьян жив на горищі старого будинку у великому ящику, що був змайстрований із фанери. Влітку тут стояла задушлива спека, а взимку було холодно. Щоправда, сніг у його країні випадав рідко, але вологий вітер з океану пронизував до кісток. Тоді починали боліти суглоби, і Себастьян обмотував їх м’якими електричними грілками. Грілки виготовляв сам. За електрику не платив — крадькома брав її з мережі, що проходила на горищі. Заощаджень ледве вистачало на тарілку супу, яку Себастьян раз на день одержував у вдови Мірти.
Колись він був механіком. Давно, років двадцять тому. Мав дружину і сина Едмундо. Син загинув на барикадах, а дружина померла з горя. Відтоді його ніде не брали на роботу. А тепер він і сам уже не просився — надто старий.
Себастьян дуже карався своєю самотністю. Часто пригадував сина, особливо його дитинство. Нерідко ловив себе на тому, що бачив — просто-таки бачив! — його чорняву голову біля свого ліжка.
Тоді Себастьян мимохіть скрикував:
— Едмундо!..
І видиво одразу ж зникало.
Над усе любив сидіти біля слухового вікна, вдивляючись у вечірні хмари, що пливли над містом. Йому ні з ким було розмовляти. Розмовляв із хмарами. І здавалося Себастьянові, що найближче до нього завжди підходила та ж сама хмара. Вона міняла свої обриси, проте це їй не заважало бути тією ж самою, а не якоюсь іншою. Себастьян назвав її іменем своєї дружини — Марсела. Хіба Марсела не була отакою ж мінливою, як вечірня хмарка?..
З небесною Марселою він розмовляв так само, як колись із земною. Просто вголос марив.
Одного разу сталося таке.
Був сонячний день. Себастьян важко розігнув суглоби, що затріщали, мов ламке хворостиння, і, хапаючись руками за крокви, наблизився до слухового вікна. Місто своїми околицями сягало аж за небокрай. Тут, поблизу, можна було розгледіти і автобуси, і постаті перехожих, і стомлених спекою чужоземців, що в затінку під парусиновими тентами пили прохолодні напої. Далі все зливалося в хаотичне нагромадження сірих кубиків, мовби їх порозкидали діти казкових велетнів після гри, яка їм уже набридла.
Бережучи сили, Себастьян виліз по хисткій драбині на дерев’яний поміст, який він уже давно змайстрував для себе на даху поміж двома димарями. Тут його ніхто не міг бачити, і старий, оголивши хворі суглоби, вигрівав їх на сонці.
Надвечір небо затягнуло хмарами. Гнані вітром, вони хутко полинули над містом. Упав дощ. Себастьян був змушений покинути нагрітий сонцем поміст. Стоячи біля слухового вікна, він за звичкою почав розмовляти з хмарою, що зависла над його головою. Нічого нового їй не сказав. Вона для нього була Марселою. А Марсела вміла терпляче слухати ті ж самі слова день при дні.
— Слухай, Марсело, — бубонів старий, — чому ти подарувала мені тільки одного хлопчика? Хоч би двох. То, може б, я не знав тепер отакої самотності.
Саме тут це й сталося. Блискавка вибухнула так близько, що грім і спалах вдарили одночасно. Оглушений громом, засліплений полум’ям вибуху, Себастьян не відразу опанував себе.
Розплющивши очі, він побачив те, що трапляється бачити не кожній людині, — кулевидну блискавку. Вона якусь мить висіла в повітрі, потім зазирнула у слухове вікно і повільно, ніби чогось побоюючись, спустилася на горище. Вона рухалась ривками — то спиняючись, то рвучко посуваючись вперед. У її рухах була та незалежність, яка властива лише живим істотам.
Потім полум’яна гостя почала вгасати. Ні, то тільки здалося! Правда, її світло вже так не сліпило, вона змінювала колір від білого до синього чи навіть до фіолетового. Блискавка помітно пульсувала — як пульсує серце.
Якась дивовижна сила, здавалося, підняла Себастьяна над землею. Довкола панувала цілковита порожнеча, як у міжзоряному просторі.
Зовні Себастьян здавався мертвим або принаймні непритоміним. Його мозок був у владі променів, про властивості яких люди нічого не знають. Поволі почав усвідомлювати: струми його мозку гармонійно єднаються із струмами, які випромінює куля. Він був приймачем, який ловить невідомі хвилі. В такій розмові не потрібні ні словники, ні тлумачі.
— Тут хтось є, — сказала куля. — Якась розумна істота. Хто ти, незнайомцю? Ти називаєш мене Марселою. Мене звуть інакше. Але хай буде так.
— Марсело! — беззвучно, променево кричав мозок Себастьяна. — Я так довго ждав. Не тікай від мене. Подаруй мені ще одного хлопчика. Бо я дуже самотній.
— А що таке хлопчик? — запитала куля.
— Хлопчик — це маленький чоловік. Дівчинка — маленька жінка. Так діляться люди — на чоловіків і жінок.
— Розумію, — сказала блискавка. — Але так не діляться зорі. В них жіноче й чоловіче поєднується в одній особі.
— Стривай, Марсело… Хіба зорі живі?..
— Ким же ти народжений?
— Людською матір’ю.
— А людська мати? — допитувалась Марсела. — А та перша клітина, яка поклала початок усьому живому?..
— Не знаю, — зітхнув Себастьян.
— Краще скажи, як ти мене бачиш?
— Я бачу тебе кулею.
— Значить, ти бачиш тільки моє серце. А я тебе не бачу зовсім… Але ж ти є, ти живеш! Просто твої клітини виткані з того проміння, яке мені не властиво бачити.
— Із видимого світла, — уточнив Себастьян. — Так ми називаємо проміння, яке вбирають наші рослини і передають нам.
— Це для вас воно видиме. Я живу в іншому вимірі світу.
— Ти прийшла, Марсело, — болісно простогнав мозок Себастьяна. — І незабаром підеш. А я знову залишусь на оцьому горищі. І жодної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко», після закриття браузера.