Читати книгу - "Народжений блискавкою, Микола Данилович Руденко"

живої душі біля мене! Дай мені сина, Марсело.

— Я живу так само, як живуть зорі. В одній особі чоловіче й жіноче. Можу залишити часточку себе самої. Моє повторення. Якщо хочеш, назви його сином. Але для тебе це буде тільки силове поле. Ти бачитимеш тільки його серце, як і моє.

— А розмовляти? — запитав Себастьян. — З тобою ж я розмовляю.

— Це явище рідкісне, майже неможливе. Природа нас вивела на одну хвилю… Розмовляти зможеш.

Коли Себастьян опритомнів, полум’яна гостя уже зникла. Але до його мозку стукалися чиїсь беззвучні слова. І маленький вогник, ніби світлячок, блимав на його долоні. То було серце невидимого сина.

— Тату, як мене звати? — запитала істота, народжена кулею.

— Едмундо, — знетямлено відказав старий і гірко заплакав. Він плакав тому, що не міг бачити сина. Бачив тільки його маленьке серце.

— Мені холодно, — заблимав світлячок. Себастьян загорнув його в електричну грілку, якою обмотував хворі суглоби. І вони обоє заснули.

II. Співрозмовник у кисеті

Прокинувшись, Сабастьян негнучкими пальцями відразу ж намацав грілку. Розгорнувши її, він мало не скрикнув з подиву: світлячок виріс до розмірів яблука. Тепер Себастьян уже не наважувався до нього доторкнутись — боявся, що серце Едмундо вибухне, як вибухають кульові блискавиці.

— Я ніколи так смачно не снідав, — весело заблимав невидимий син.

Себастьян зміркував, що їжею для його сина була електрична енергія. І хоч це спершу вразило старого, але потім він дійшов висновку, що людська їжа — це теж, зрештою, законсервована енергія сонця. Просто ця енергія по-різному засвоювалась. Люди беруть її із хліба. Зараз Едмундо брав її із дротів. Для нього це було так просто, як для людини з’їсти шматок хліба.

Одного разу, повернувшись від Мірти, Себастьян не застав Едмундо. Серце старого виповнилось горем. Тепер йому знов доведеться розмовляти тільки з хмарою.

Та ось він почув променевий голосок:

— Тату! Ти мене шукаєш? Я тут, біля тебе.

— Але ж я зовсім тебе не бачу, — полегшено зітхнув Себастьян. — Куди ти закотився? Для тебе це дуже небезпечно.

— Ні, — відказав Едмундо. — Коли я розгортаюсь — мене не зможе дістати жодна залізна змія. Я танцюю по них, а вони мене навіть не помічають. Тоді мені так весело!

Залізними зміями Едмундо називав телефонні дроти, водогінні труби — словом, усе те, що здатне викликати розряд блискавки.

Виявляється, природа подбала про безпеку променевих істот. Полум’яний клубочок розгортався в просторі, ставав зовсім невидимим, вільно мандрував по металевих спорудах, не боячись, що якась із них захопить і одним ударом зажене в землю.

Едмундо знов згорнувся в променеву кулю і наблизився до батька:

— Ти кудись ходив. А мене покинув. Не кидай мене, тату. Я хочу бути завжди з тобою.

— Спасибі, Едмундо, — зворушено проказав старий. — Але як же нам бути? Ти ж не хлопчик, а блискавка. Тебе не понесеш на руках, як носять людських дітей.

Кажучи це, Себастьян дістав кисет і почав натоптувати тютюном люльку. Так він робив завжди, повернувшись від Мірти. Кисет, виготовлений із чорної гуми, нагадував плескатий диск. Як тільки Себастьян виймав із нього пальці, отвір пружинисто закривався. Такий кисет можна кинути у воду, а тютюн все одно залишиться сухим. Це був подарунок моряка, з яким Себастьян колись приятелював.

Зараз пальці Себастьяна були занурені в кисет.

— У тебе є добра хата для мене, — сказав Едмундо. — Я вже якось там був. Але в тій хаті багато смердючого сміття.

Радісна думка змусила Себастьяна посміхнутися. Едмундо був у кисеті! Нічого кращого не можна вигадати.

Себастьян витрусив із кисета тютюн. Вимив, висушив на сонці.

— Ти — великий кмітливець, Едмундо. Я думав про одяг для тебе. Та, мабуть, мій мозок висох від старості. А ти сам собі знайшов і житло, й одяг.

Відтоді вони разом мандрували по місту. В кишені Себастьяна лежав його заповітний кисет, а в ньому жив Народжений Блискавкою. Ця несподівана, але така доречна схованка зовсім не заважала їхній розмові. Для хвиль, на яких вони перемовлялись, гума була прозора.

Себастьян намагався розповісти синові про все, що бачив довкола себе. Для Едмундо-Блискавки це був зовсім незнайомий і незрозумілий світ.

Ось до якогось добродія наблизилась жебрачка з консервною бляшанкою в руці. В бляшанці бряжчали дрібні монети. Чоловік недбало кинув кілька монет і заспішив далі.

Цей буденний епізод викликав цілу зливу запитань.

— А що таке жебрачка? — питав Едмундо.

— Людина, яка не має ні притулку, ні їжі, — пояснював старий. — У неї нема грошей.

— А що таке гроші?..

Виявилось, що на це запитання не так легко відповісти. А може, навіть важче, ніж на будь-яке інше. Їжа — це енергія Сонця, згущена в плодах. Плоди можна купити за гроші. Що ж таке гроші?

Після тривалих роздумів Себастьян пояснив:

— Умовні знаки… За допомогою цих знаків люди обмінюються енергією Сонця.

— Виходить, якщо немає грошей, людина не може взяти того, що їй дає Сонце. Але ж ти береш.

— Що я беру? — здивувався Себастьян.

— Береш їжу із дротів. Хіба ж то не енергія?

Себастьянові завжди дошкуляв голод. Мірта дедалі ставала скупішою. Йому й зараз шлунок судомило. І все ж він знову посміхнувся. Це була його друга посмішка за останні двадцять років.

— Ні, синку. Я так не можу брати енергію. Я просто вигріваю старі суглоби. До того ж я краду енергію. Це дуже негарно. Але що тут можна вдіяти?