Читати книгу - "Крилаті слова, Васильченко С. В."
- Жанр: Класика 📜🎩🎭
- Автор: Васильченко С. В.
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Васильченко С. В.
КРИЛАТІ СЛОВА
збірка оповідань
ДЗВІН
Раз, а інколи й двічі на рік прибувала до нас десь із-під Миргорода наша тітка, материна сестра, Ганна. З нею приїздив і хто-небудь із її дітей - або син, що звали Хомою, або котра-небудь дочка - Наталка чи Галя. Це були веселі гості, і ми, діти, раділи їм, як святові. Особливо вподобали ми Наталку, росляву гарну дівку, таку привітну та балакучу. Як увійде, було, в хату та стане говорити, то ніби аж у хаті повидніє.
Забігла ж ото вона до нас в неділю, пожартувала з дідом, зо мною, малим, «журавля» танцювала, всім розповіла про якогось голодного Макара, що виїдав за раз мірку картоплі, нагомоніла повну хату, знялась, кудись інше побігла.
Почали говорити про неї.
- Ну й дівчина - правдива Наталка Полтавка,- казав сусід наш Улас, що був на той час у нашій хаті,- як скаже, та ще й прикаже, то й нехотя повеселієш.
- Це, мабуть, та дівчина,- додає наш дід,- що про неї в пісні співають:
Як заговорить, як у дзвін задзвонить.
А як засміється,- Дунай розіллється.
Один так скаже, другий інакше - всі Наталку хвалять.
Я тоді сидів під лавою, у цяцьки грався.
Сиджу собі та й думаю: «А давай і я задзвоню, як у дзвін, чи не похвалять і мене»,- та й почав язиком видзвонювати:
Бом-дзелень...
Штани драні, полатані,
Бом-дзелень...
Дзвоню та й дзвоню, а нащо - ніхто й не допитується.
Коли ось мама як не гримне на мене сердито:
- Чуєш ти, дзвонарю, не деренчи, як битий глек, а то по губах заробиш!
Я змовк. І так мені стало шкода, мало не заплакав. «Бач,- думаю,- яка правда на світі: коли Наталка дзвонила - її хвалять, а як я - то ще й губи мені натіпати хочуть».
ВИТРІШКИ
Щоп’ятниці бував у нашому селі базар. Несуть мама продавати молоко, прошуся і я з ними.
- Що ти будеш там робити,- кажуть мені мама,- витрішки продавати?
А мені що б не продавати - все одно, аби взяли.
- Добре,- кажу,- буду продавати витрішки.
Тато засміялись, кажуть до мами:
- Хай іде, буде гладишок дивитися, щоб часом не вкрав який біс.
Пішли.
По дорозі я все сіпаю маму за полу та розпитую про ті витрішки.
Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь.
Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть:
- Прийдеш на базар, витріщиш очі,- ото й будуть витрішки.
Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу - сердитимуться.
Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися.
Людей на базарі - тиск: те продає, те купує - кожний заклопотаний.
Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки - стражниками звалися), руки за спину позакладав, козирок ізсунув на потилицю, никає по ряду та зазирає, позіхаючи, бабам у кошики. Так ніби мене хто штовхнув іззаду.
- Мамо! - гукаю на весь базар.- Оце той, що витрішки продає?
Мама сіп мене за руку, кив на мене оком:
- Мовчи, вража дитино!
А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже:
- Оце він самий, сину...
НЕСЛУХНЯНИЙ ГЛЕЧИК
Був у нас мальований глечик для води, спозадавня був та й іще, може, жив би та й жив, коли трапилось таке.
Раз мама топили в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама насварилися:
- Грай, глечику, грай, підеш без вушка!
Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечика, та й радий тому, «аби не на мене»,- думаю, далі граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли це глечик - хрясь! - з полу додолу - розлетівся в черепки.
«Угадали мама - розбився-таки вражий глечик»,- думаю собі.
Побачивши теє мати, та мовчки за віника.
А я бачу це та й думаю:
«Ну, ну, що буде далі? Невже ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився?»
А про себе й байдуже. Мама підійшли ближче, та не глечика, а мене - віником по руках, по руках!
- А не я ж тобі казала - не грайся з глечиком, бо розіб’єш! Бо розіб’єш!
- Мамо! Ви ж не мені, то ви глечикові казали! - репетую.
- Глечик глухий, а ти ж із вухами, сякий-такий сину. Не тебе ж глечик, а ти його по полу волочив!
Та й знову, та й знову.
«От тобі й маєш,- думаю,- на кого сварилися, а кому досталося».
ЧИ ВСЕ ОДНО?
Сиділи за обідом.
Мама розповідали, що в однієї жінки помер чоловік і покинув багато малих дітей.
Великі розмовляли про ту вдову, про діти, жаліли їх, а менші слухали. А мені теж хочеться сказати і своє слово.
- А цитьте,- пожартував дід,- Андрійко наш надумався, говорити буде.
Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:
- Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.
Хто був за столом - в регіт.
- Їй-богу ж, так казали,- божуся.
Всі ще дужче сміються. Я в сльози:
- Мамо, чого вони сміються з мене?
- О, а ти вже й плакати,- ти не так кажеш, то вони й сміються.
- Може, дядина казали, що ті діти дрібні, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крилаті слова, Васильченко С. В.», після закриття браузера.