Читати книгу - "Крилаті слова, Васильченко С. В."

з полку та й так його хороше там склали, що всякий плаче, коли його слухає. Побіг і я з хлопцями.

В хаті на лаві вряд, сиділи сусіди, мовчали. На полу заплакана вдова Власиха підперлась рукою. Лист лежав розгорнутий на столі. Читав усякий, хто вмів читати.

Збились ми гуртом коло стола, потихеньку читаємо.

- Читайте, хлопці, голосно,- прохали нас люди. Ми почали читати уголос.

Тільки почали читати, зразу виявилось, що лист писали товариші вдовиного сина. «Скиньмося, браття, по копійці та пошлемо лист до матері про її сина, про Івана»,- такими словами починався той лист. Далі товариші писали про те, де його було вбито, як його ховали, як йому музики до гробу грали. Наостач була приписана якась пісенька, що здалася мені за весільну. До чого вона тут, я не знав.

Приходжу додому. Мама шиють сорочку, а бабуня мичку мичуть. Розказав я їм все, що в тому листі було написано, а кінця ніяк не пригадаю.

- Спершу писали,- кажу,- що його вбито, а вкінці про якесь весілля написали.

- Про яке весілля? - дивуються мама.- Ти щось не вчитав гаразд, сину.

- Ні, добре вчитав, пишуть про весілля,- завіряю.

А бабуся з припічка:

- Я ж уже знаю, яке то весілля. Може, отаке - ось послухайте...

Бабуня поклала гребінку, обтерла губи та й далі чи то заспівала, чи заголосила жалібно-жалібно, що ніби аж пече:

 

Не плач, мати, не журися,

Бо вже твій син оженився...

Та взяв собі паняночку -

В чистім полі земляночку...

 

Я дуже був здивований: бабуся в одно слово проспівала те, що було в листі написано, ніби вона була там.

- Як то ви, бабусю, знаєте? - питаюся.

- А ти школяр та й цього не знаєш,- встидала мене бабуся.

- Нащо ж так кажуть, коли він убитий?

- На те ж і кажуть, що вбитий, чуєш же: що взяв собі паняночку, в полі земляночку, тобто в землю, в яму його поховали.

- Це, бач, так співають, щоб матері жалю більше завдавати,- пояснюють мама.

- А який же то жаль? - допитуюсь.

- От іще нездара: все який та який,- кропив’яний - отакий,- одказала мені мама.

Трохи згодом вона зітхнула й промовила:

- Так отак же... дождалася сердешна Власиха невістки.

Бачу: очі в мами запроменіли ясно-ясно, мов у них пекучі засвітились камінчики.

«О,- подумав я собі,- оце ж, мабуть, і є той жаль».

 

ЗОЛОТА ДІЖА

 

 

Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він щось таке мав.

Ідемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубками густий туман. Покаже він батогом у поле й гукає:

- А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).

Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш - той туман уже не туман: все поле, скільки його очами зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві кабани.

Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.

А далі:

- Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.

Прибіжиш.

- Яку?

- А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.

Одгадую і так і сяк - не виходить.

- Ні,- каже,- так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.

Глянеш.

- Ну, що ти побачив там?

- Хмари, а більш нічого.

- Подивись краще, може, то й не хмари.

Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар - то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять кудись, летять, і краю їм немає.

Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, і про все на світі забудеш - ніби справді заворожений.

Було це якось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.

А я кругом двору, ніби той об’їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно, м’якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.

- Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! - тільки й чути раз по раз з колодок.

- Та й чого це вони дуріють так сьогодні?

Далі до діда:

- Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.

- Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,- жартує дід.

А нам ще веселіше од того.

На подвір’ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.

- Андрійку, гов! - гукає дід.

- Чого-о? - одгукуюсь десь за повіткою.

- Скачи сюди, покажу диво!

- Дурите! (Ми з дідом товаришували).

- Далебі, ні.

Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:

- Ви, діду, кликали мене?

- Іди сюди! - Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.- Дивись