Читати книгу - "Харитя, Михайло Михайлович Коцюбинський"

В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер її чоловiк, батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабує, а оце вже другий день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто вмiє жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло, та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi… Лежить бiдна мати Харитина та б'ється з думами…

Рипнули дверi.

- То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабої.

- Я, мамо!

З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука, пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро. Їй було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою, бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайної ваги зомлiла, i Харитя не могла її зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй - метнулась Харитя до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi горщик i поставила його коло вiдра.

- Що ти робиш, доню? - поспитала мати.

- Вечерю варитиму, мамо.

Слаба тiльки зiтхнула.

А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик води i приставила його до вогню. Любо було глянути на її дрiбненькi, запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одної роботи до другої. Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно. Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися,- вся увага її

була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники, що двiчi обмотували її русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були її радiсть, її гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала їй тi кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними.

Мати стиха застогнала.

Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка.

- Чого ви, матiнко? Може, водицi холодної? Що у вас болить? - ластiвкою припадала вона коло недужої.

- Ох, дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять, голови не зведу. От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину нещасну?.. Хто тебе догляне, вигодує?

Харитя почула, що її маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в жменi; сльози затремтiли на її довгих вiях. Вона припала матерi до рук i почала їх цiлувати.

- Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива… Хлiб стоїть у полi невижатий, осипається… I вже не знаю, як менi, бiднiй, недужiй, запобiгти лиховi… Як не зберемо хлiба - загинемо з голоду зимою!.. Ох, боже мiй, боже!

- Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам одужати, поможе вам хлiб зiбрати… Правда, мамо?.. Правда?..

Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi її промайнула думка: як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схотiли їсти, а то вiдколи слабi - саму воду п'ють), вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I уявилась Харитi вижата нива, а на їй стоять полукiпки i блищать проти сонця, як золотi. I сама Харитя стоїть на полi, дивиться на свою працю i думає, як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть наш хлiб та складiть у стодолу!" Вiн добрий, батько хрещений, вiн її послухає, звезе хлiб. А як же зрадiє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуняє, пригорне доню до серця, поцiлує, i знову житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть зимою з голоду…

В печi щось бухнуло, засичало.

То збiгав кулiш.

Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати виїла ложок зо двi та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi дверi i стала навколiшки перед образами молитися богу. Вона складала ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей i не дасть їх на поталу. Адже недурно тримає вiн у руцi золоте яблучко з хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя своїм дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а собi сили вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою, їй хотiлося швидше дiждатися ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював їй очей, вiн десь утiк з цiєї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, осяянi срiбним промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Синє