Читати книгу - "З журбою радість обнялась, Олександр Олесь"

Олесь О.

Лірика

З ЖУРБОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ

Книга I

В дитинстві ще... давно, давно колись

Я вибіг з хати в день майовий...

Шумів травою степ шовковий,

Сміявся день, пісні лились...

Весь Божий світ сміявсь, радів...

Раділо сонце, ниви, луки...

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів...

1904

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто - не знаю я...

1906

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать…

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,-

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна…

Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни…

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем…

І вгледіли айстри, що вколо - тюрма…

І вгледіли айстри, що жити дарма,-

Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

1905

Ах, скільки струн в душі дзвенить!

Ах, скільки срібних мрій літає!

В які слова людські їх влить?!

Ні, слів людських для їх немає...

Вони ж так прагнуть в слові жить...

Так часом весь в огні горить,

Стражда закоханий до краю

І слів не зна, в які б він влить

Зумів любов свою безкраю...

«Вона» ж чекає... і мовчить...

1904

Пекло, здавалось, було в ту годину...

Грім, як шалений, стогнав і ревів,

Блискавок стріли літали без впину,

Ввесь небозвід то палав, то чорнів.

Буря пройшла, і я з жахом питаю:

Що ж то зробилось з коханого краю?

Певно, руїну та буря зробила?

Кажуть: «Вербу десь розбиту добила».

Думко! коли і тебе виливаю

В слово холоднеє, в пісню свою,

Пекло таке ж я в душі своїй маю -

Спалює всю воно душу мою...

Думко! остуджена словом людським,-

Пісне! що зробиш ти в краї моїм?

Може, й ти вдариш в вербу недобиту,

В ту, що жила, не радіючи світу?!

1904

Сніг в гаю... але весною

Розів’ється гай...

...Може, долею ясною

Зацвіте й мій край.

В небі мла, а сонце гляне,-

Мла розтане в мить...

...Може, й мій народ повстане,

Морем зашумить!

Сон... але всю землю збуде

Жайворон-гонець...

...Може, й ти, мій сонний люде,

Знайдеш сну кінець.

Смерть... Але її задуше

Пісня, сміх і рух...

...Ой скажи, народна душе,

Де живий твій дух?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На обличчі рабство, туга,

Безпросвітна мла...

Де ж то гордість твого духа -

Вільного орла?

Що вона в тобі робила,

Як віки ти гнив,

Почорнілая могила

Між зелених нив?!

Як вулкан, стоїш ти, згаслий,

Але чую я,

Що в душі твоїй прекрасній

Море ще огня.

Вірю я, що обороне

Сам себе мій край...

О мій велетню Самсоне,

Пута розривай!!

1906

Хтось ударив без жалю по серцю моїм,-

І забилося серце в вогні золотім...

І посипались іскри ясні,

І в дзвінкі обернулись пісні.

Йшли літа... і самотність з літами росла,

І круг мене все більше темнішала мла...

І в знесиллі вмирали в тій млі

Ясно-злотнії іскри мої.

Погасало з літами і серце сумне...

Та прийшла ти і вдарила в серце мене,-

І летіли знов іскри ясні,

І в дзвінкі обертались пісні.

1906

Пташко! Будь рада теплу і весні,

Кинь жалкувати по долі...

Слухай: навколо лунають пісні,

В сонці купається поле.

Плаває-в’ється над річкою мла,

Ваблять, всміхаючись, луки...

Дай мені руку - і геть від села,

Де нам дались тільки муки.

Дай мені руку - і в поле біжім,

В степ голубий та широкий;

Там, серед нього, під небом ясним

Знайдем ми втіху і спокій.

Всіх там, у полі, уклоном низьким

Жито привітно стріває,

Сонце ласкаве промінням своїм

Рівно для кожного сяє.

Станем ми в полі на стежці глухій,

Стане нам тепло і ясно,

Стомлене серце під шум польовий

Стихне і солодко згасне.

Сонце погасне, і ніч прилетить

З чарами, сріблом, красою,

Пісня кохання в гаю задзвенить,

Нас зачарує собою...

Цілу ми ніч проблукаємо там,

Ранком ми підем щасливі...

Буде проміння всміхатися нам,

Будуть кивати нам ниви...

1903

Втішай її, кажи їй бідній...

Слова утіхи - роси наче,

Що звільна падають по одній

На серце хворе і гаряче.

1905