Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Серед степів, Мирний

Читати книгу - "Серед степів, Мирний"

115
0
Серед степів, Мирний - Читати Книжки Безкоштовно (Он-Лайн, Українською Мовою). (читати книги онлайн) Скачати книги у форматі PDF, EPUB, FB2 українською

0
0
00

Мирний
В повній версії книги "Серед степів" від автора Мирний, яка відноситься до жанру "Класика 📜🎩🎭", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Серед степів, Мирний» від автора - Мирний, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Класика 📜🎩🎭" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Серед степів, Мирний" з друзями в соціальних мережах: 
Eknigi.club - це сайт, який надає можливість безкоштовно насолоджуватися книгами сучасних українських авторів в онлайн режимі. На сайті ви знайдете різноманітну колекцію популярних творів, які захоплюють читачів своєю тематикою, стилем письма та глибиною змісту. Ці книги можуть бути цікаві як для україномовних, так і для іноземців, які вивчають українську мову. Більшість книг на Eknigi.club доступні для завантаження у форматах PDF, EPUB, FB2, що робить читання книг зручним та доступним на будь-якому гаджеті.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:





Присвячується моєму давньому спільни­кові І. Біли­кові




Доводилося вам їзди­ти пізньої вес­ни чи раннього літа по Ук­раїні? Міря­ли ви її безмірні шля­хи зе­ле­них та рівних степів, де ніщо не за­бо­ро­няє ва­шим очам виміря­ти їх і вздовж, і вшир, і впо­пе­рек, де одні тілько ви­сокі мо­ги­ли на­га­ду­ють вам про давнє жит­тя людське, про бої та чва­ри, хи­жацькі заміри та кри­ваві січі, де синє не­бо, поб­ра­тав­шись з ве­се­лою зем­лею, роз­гор­тає над нею своє бла­кит­не, безмірно-ви­со­ке, бе­зодньо-гли­бо­ке шат­ро; де то­не ваш пог­ляд у безк­рай­ому прос­торі, як і ва­ша ду­ша - у безмірній бе­зодні то­го світу та сяй­ва, синьої гли­би­ни та си­зо-про­зо­рої да­ле­чиз­ни?.. Як­що ва­шим очам до­во­ди­ло­ся хоч раз ба­чи­ти все те, то не за­бу­ти вам то­го довіку.


Ось ра­нок… Яс­ний та по­го­жий ра­нок після ко­рот­кої ночі. Зіроч­ки ку­дись зник­ли-пур­ну­ли у си­ню бе­зод­ню бла­кит­но­го не­ба; край йо­го го­рить-па­лає ро­же­вим ог­нем; чер­во­ну­ваті хвилі яс­но­го світу ми­го­тять се­ред тем­но­ти; по­над сте­пом віє її посліднє зітхан­ня; положисті бал­ки дріма­ють се­ред тем­ної тіні, а ви­сокі мо­ги­ли виб­лис­ку­ють срібною ро­сою; піднімається си­зий ту­ман і ле­ге­сеньким дим­ком, чіпля­ючись за рос­ли­ну, сте­леться по землі… Ти­хо, ніщо не шерх­не, ніщо не пис­не… Ось зра­зу шуг­ну­ло світом, на­че хто торк­нув го­ло­веш­ку, що, до­го­ря­ючи, тліла,- і си­зе по­лум'я віхтем зня­ло­ся вго­ру се­ред чер­во­но­го жа­ру. Вітрець ле­генький дих­нув; поб­ли­зу в траві за­сюр­чав ко­ник; десь да­ле­ко уда­рив пе­ре­пел, а там над шля­хом по­нес­лась-по­ли­ла­ся, на­че срібний дзвіно­чок, жай­во­рон­ко­ва пісня. Не­да­ле­ко від неї роз­ко­чується дру­га; пе­ре­пе­ли в траві роз­по­ча­ли пе­ре­гу­ку­ван­ня; ко­ни­ки один пе­ред дру­гим нав­пе­рей­ми сюр­ча­ли… Ру­шив­ся більший вітрець і пішов-по­хи­лив по траві, ко­тя­чи неп­римітну хви­лю, виг­ра­ючи срібною ро­сою… Ще над­да­ло свїту; ще раз ки­ну­ло з-за го­ри ро­же­вим ог­нем; край­не­ба, мов кар­ма­зи­ном вкри­те, ми­го­че, па­шить, мов ли­ченько со­ром'язли­вої дівчи­ни. Аж ось, здається, на­че хто прис­нув! З-за го­ри скак­ну­ла не­ве­лич­ка іскор­ка се­ред ро­же­во­го сяй­ва й дов­гою про­ме­няс­тою стрілою пе­ре­тя­ла увесь степ; ря­дом з нею сте­леться дру­га, а тре­тя мчиться навз­догінці… Ось цілий пук зняв­ся! цілий обе­ре­мок мчиться! І на да­ле­ко­му не­боск­лоні заг­рав-засвітив край іскрис­то­го ко­ла… Зраділа зем­ля: усміхну­лись ви­сокі мо­ги­ли срібною ро­сою; за­курілись по­ло­жисті до­ли­ни па­ху­чим ту­ма­ном; жай­во­рон­ки, як не пе­рер­вуться, ще­бе­чуть, пе­ре­пе­ли ха­вав­ка­ють та пад-падьомка­ють, а не­угавні ко­ни­ки за­ве­ли в траві та­ке сюр­чан­ня, аж у ву­хах ляс­ко­тить… Сон­це! Сон­це! се те­бе, довічний світе, стріча­ючи, вітає зем­ля… Геть собі все тем­не та зле, цур тобі, ли­хе та не­доб­ре! Про­ки­ну­лась світо­ва ма­ти, по­ка­за­ла нам ли­ченько крас­не!.. Слав її, пиш­ная зем­ле, мо­лись до неї, жи­вий світе! Мчи­ся їй на­зустріч, ти­хе­сенький вітре, і про­гор­тай, про­ди­май стеж­ки й доріжки, щоб на­ша ма­ти не за­по­ро­ши­ла до­ро­гої сукні!.. Співає кру­гом вас увесь світ, все жи­ве; і ва­ше сер­це, тріпа­ючись, як пташ­ка під сіткою, підспівує світові, б'є й дзво­нить у глу­ху дош­ку ва­шої груд­ни­ни. Яка то радість йо­го огор­тає, яке нес­тям­но-хо­ро­ше по­чу­ван­ня йо­го ко­ли­ше!.. Ва­ше тіло щи­пає привітний хо­ло­док, ваші очі ве­се­лить кра­са світо­вая, ва­шу ду­шу ча­рує йо­го щас­тя… Ви по­чу­ваєте, що ви - час­ти­на то­го світу, не­ве­лич­ка ця­точ­ка йо­го жи­во­го тіла, неп­римітний ку­то­чок йо­го безмірної душі. Йо­го му­ка - ва­ше ли­хо; йо­го радість - ва­ше щас­тя; йо­го втіха - ва­ша за­бав­ка. Ска­жи ж мені, ца­рю зем­ний - чо­ловіче, що твоє, а що світо­ве?


Мовчить цар землі: за­ча­ро­ва­ний світо­вою кра­сою, він на­че дрімає… Ось десь узяв­ся не­ве­лич­кий кібчик і, ви­го­ло­шу­ючи свою го­лод­ну пісню, ви­со­ко зняв­ся над ва­шою го­ло­вою. Се­ред про­зо­ро­го світу чорніє йо­го блис­ку­че пір'я, ши­ро­ко розп­рос­то­рені кри­ла лед­ве трем­тять у чис­то­му повітрі; здається, мов хто спус­тив йо­го на неп­римітній ни­точці з са­мо­го не­ба і дер­жить над зем­лею. Ваші очі уп'яли­ся в йо­го; ва­ше сер­це до­жи­дає, що далі бу­де… Ось щось злег­ка лус­ну­ло - на­че пе­рер­ва­ла­ся нит­ка, що при­дер­жу­ва­ла то­го кібчи­ка на од­но­му місці; злег­ка тріпну­ли­ся йо­го кри­ла - і кібчик опу­кою пус­тив­ся на зем­лю. Не встиг­ли ваші очі вслідку­ва­ти за тим, де він спус­титься, як він зно­ву зняв­ся вго­ру, дзьоба­ючи гост­рим но­сом не­ве­лич­ко­го ко­ни­ка. "Смерть… розбій!.." - тьохну­ло у ва­шо­му серпі. "Се­ред цієї кра­си світо­вої, де закльовується радість та щас­тя, де про­ки­дається лю­бов до всього, ли­ха смерть та розбій по­яви­лись!.. На­що то? За що?.."


Відразу по­му­ти­ла­ся у ва­ших очах кра­са світо­ва, ти­хая радість по­ча­ла зни­ка­ти, щось вас злег­ка вщип­ну­ло за сер­це; не болість, а якесь не­доб­ре по­чу­ван­ня ок­ри­ло ва­шу ду­шу…


- Якиме! По­ра зап­ря­га­ти! - ка­же­те ви своєму воз­ниці.


А Яким, ле­жа­чи під во­зом на ко­бе­няці, дрімає. Йо­го шап­ка на­су­ну­лась на зак­риті очі; йо­го га­ря­че тіло пес­тить і лос­ко­че ранішня про­хо­ло­да. Йо­му так гар­но, так смач­но світом дрімається. Він цілу ніч не спав, пог­ля­да­ючи на ко­ня, щоб той не зай­шов ку­ди да­ле­ко від во­за, де ви на па­хучій траві цілу нічку так смач­но спа­ли, під до­зо­ром ти­хої зо­ря­ної ночі.


- Якиме! - гу­каєте ви, звішу­ючись з во­за.


- Агов? - об­зи­вається Яким.


- Пора,- ка­жу,- зап­ря­га­ти.


Яким по­чу­хав­ся, цмок­нув, буцім про­мо­вив: "Хе-е, а не запріг би ти й сам?" - і, позіха­ючи, по­чав зво­ди­тись.


Ось кінь зап­ря­же­ний. Яким підсу­нув зе­ле­ну тра­ву в за­док, ви­мос­тив її там, щоб вам бу­ло доб­ре сидіти, сам скак­нув на го­лий по­луд­ра­бок і, підби­ра­ючи віжки, гук­нув:


- Ану, гнідко, спо­чив за ніч? Ру­шай далі, по­ки ра­но!


Гнідко струс­нув шку­рою, сіпнув і по­ва­гом пішов шля­хом, за­ки­да­ючи то на той, то на дру­гий бік го­ло­ву, щоб хоч по­ди­ви­ти­ся на те місце, де йо­му бу­ло так доб­ре - і паші до­волі, і спо­чин­ку чи­ма­ло.


Яким, вид­но, помітив гнідко­ву дум­ку й по­чав йо­го до­ко­ря­ти:


- А, не хо­чеш? Уги­наєшся?.. Не хотів і Яким ус­та­ва­ти, та, бач, збу­ди­ли… Но-о!


Ремінний батіг ляс­нув се­ред гнідко­вої спи­ни, вос­тав­ля­ючи на ній дов­гу сму­гу. Гнідко, мов опе­че­ний, ки­нувсь-стриб­нув і, фир­ка­ючи, пішов дрібною хо­дою.


- За що ти йо­го, Яки­ме, опе­ре­зав отак? Хай собі по­ва­гом тяг­не,- ка­же­те ви.


- А ко­ли ж йо­го підтюп­цем, як не ран­ком? - од­ка­зує не­лас­ка­во Яким.- По­ки хо­ло­док, хай тю­пав, бо як сон­це при­пе­че, то тоді й по­ва­гом важ­ко… Но! - гук­нув зно­ву Яким, смик­нув­ши сер­ди­то за віжки.


Гнідко ще дуж­че при­дав хо­ди. Зак­ла­ца­ли йо­го ко­пи­та об су­ху зем­лю, за­гу­ли ко­ле­са, ко­тя­чись по рівно­му шля­ху.


Той гуркіт і кла­цан­ня гу­дуть у вашій го­лові, од­зива­ються в спині. За ни­ми не чут­но ні не­угав­но­го сюр­чан­ня ко­ників, ні ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня пта­шок, ні го­лод­но­го кіб'ячо­го гу­ку. Од­но без­пе­рес­тан­но: гур-гур-стук! гур-гур-стук!.. Яс­не со­неч­ко ви­ко­ти­лось геть з-за го­ри, об­дає своїм теп­лим промінням, а ле­генький на­суп­ро­ти вітер не­се з хо­лод­ком

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серед степів, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Серед степів, Мирний"