Читати книгу - "Серед степів, Мирний"

роз­ля­гається та роз­ли­вається жалісли­вим ле­мен­том.

Ось сон­це ще більше осіло; мов ски­ба стиг­ло­го ка­ву­на, чер­воніє во­но тілько по­ло­ви­ною. Ось і по­ло­ви­на змен­шується… тілько чет­вер­ти­на… далі - ски­боч­ка… кільце тілько… ось і во­но пли­ве-зни­кає… Зра­зу ки­ну­ло вам у вічі тем­но­тою, а че­рез хви­ли­ну се­ред чер­во­но­го за­ре­ва за­хо­ду зняв­ся здо­ро­вен­ний блис­ку­чий стовп, шу­га­ючи ви­со­ко в не­бо своєю ши­ро­кою вер­хо­ви­ною… Не­бо нах­му­ри­ло­ся, темніє; степ вис­ти­лає гус­та чор­на тінь. Жай­во­рон­ки спус­ка­ються ниж­че, тих­нуть, сіда­ючи на зем­лю; ко­ни­ки пе­рес­та­ють пе­ре­гу­ку­ва­тись у траві, одні пе­ре­пе­ли не­угав­но пад­падьомка­ють. Ще тро­хи зго­дом захід по­чи­нає блідніти, яс­ний се­ред нього стовп мерк­не, зни­кає; се­ред ви­со­ко­го не­ба, на йо­го тем­но-синій оселі, по­чи­на­ють за­го­ря­ти­ся зіроч­ки; мов з да­ле­ко­го да­ле­ня хто жа­ри­ною грається - до­хо­дить їх світ до вас,- то блис­не, то зник­не. Тем­но­та кру­гом розіхо­диться, здіймається з землі вго­ру, шу­гає під са­ме не­бо. Уже вам стає вид­ко тільки кру­гом се­бе, а далі все мерк­не в сірій тем­ноті ти­хо­го ве­чо­ра. Нею пок­ри­вається степ, мов по­ри­нає в сірім морі ту­ма­ну та пи­лу: краї йо­го чорніють, зісхо­дяться і зли­ва­ються з краєм да­ле­ко­го не­боск­ло­ну; синє не­бо темніє, виб­лис­ку­ючи зіроч­ка­ми, яс­ни­ми, мов хто розіслав над зем­лею тем­но-синій ок­са­мит­ний по­лог, оз­до­бив­ши йо­го зо­ло­ти­ми ґудзи­ка­ми.

- А що, чи не вта­бо­ри­мо­ся на ніч оту­та? - пи­тав Яким, по­вер­та­ючи до вас по­чорніле об­лич­чя.

- Як знаєш… Мені все од­но,- од­ка­зуєте ви йо­му не­хо­тя, ліни­во.

Яким по­вер­нув гнідка з шля­ху. По­воз­ку ва­шу щось підня­ло тро­хи спе­ре­ду й не­за­ба­ром на­че в рів спус­ти­ло, ко­ле­са стук­ну­лись, на­сад затріщав.

- Чи то шлях так ви­би­ли, чи ро­вом око­па­ли­ся? - про­мо­вив Яким, на­дер­жу­ючи гнідка.

Ось і задні ко­ле­са підня­ли­ся вго­ру і, спус­ка­ючись, стук­ну­ли­ся об зем­лю. По­воз­ка по­ко­ти­ла­ся не би­тим шля­хом, а тра­вою. - Тпрру-у-у! Годі! - мо­вив Яким, при­пи­ня­ючи гнідка, і стриб­нув з во­за.

- Отут бу­де­мо й но­чу­ва­ти! - до­дав він і по­чав розп­ря­га­ти ко­ня.

Ви си­ди­те на по­возці, вам не хо­четься вста­ва­ти. Гуркіт коліс та по­до­рож­ня сту­са­ни­на об­зи­ва­ються у вашій спині, шум­лять у го­лові, гу­дуть у ву­хах. Вам здається, що ви їде­те, що вас хи­тає. Ось ви прос­тя­гаєте но­ги, по­су­ваєте їх аж у пе­ре­док. Вас злег­ка кольну­ло у бік, за­боліло під грудьми… По­тя­га­ючись і розп­рав­ля­ючи спи­ну, ви роз­вер­таєтесь на возі. Який­сь ти­хий спокій вас обнімає; вто­ма од­би­рає ру­ки й но­ги; лежав би так і не во­рух­нув­ся! Кру­гом вас ти­хо, аж глу­хо-ти­хо; як­би Яким не вов­ту­зив­ся біля гнідка, при­пи­на­ючи йо­го на ніч до при­кор­ня, то, здається, нічо­го б не бу­ло чут­но; тілько тем­но­та ме­ту­шиться пе­ред очи­ма, не­мов хто ма­хає чор­ним плат­ком пе­ред ва­ми. А там, над ва­шою го­ло­вою, чор­ним шат­ром розс­ти­лається тем­но-синє не­бо із зо­ло­ти­ми зіроч­ка­ми. Скільки-то їх там? І яких тілько не­має? То ос­то­ронь да­ле­ко од­на від дру­гої по­розбіга­ли­ся, сто­ять собі й лу­па­ють до вас своїм світом, то поз­би­ра­ли­ся у гур­ти і виб­лис­ку­ють не­яс­ним сяй­вом, а то поз­ли­ва­ли­ся в дов­гу-дов­гу вер­веч­ку й білу­ва­тим по­ясом пе­ре­тяг­ли все не­бо… Піску, ка­жуть, мен­ше на всій землі, ніж зіро­чок тих у якій-не­будь час­тині не­ба. І то ж усе живі істо­ти, як і на­ша зем­ля; кож­на з них жи­ве своїм жит­тям, тяг­неться до своєї под­ру­ги, от як і на­ша зем­ля до сон­ця… І всім їм місце є в то­му безмірно­му краї… Якою ж ве­ли­чез­ною по­вин­на бу­ти та об­шир, що їх у собі розмісти­ла? Чим ти виміриш ту безмірну пус­ти­ню, що зветься світом? І дум­кою не збаг­неш тієї без кінця-краю озії!.. А там, за нею, що? - Та нічо­го, то все во­на - безмірна світо­ва об­шир - пус­ти­ня. То тільки ми тут, на землі, при­вик­ли ба­чи­ти кож­но­му по­ча­ток і кінець і ду­маємо, що все на світі по­вин­но їх ма­ти… Що ж ти та­ке тут, пи­ли­но світо­ва, ца­рю зем­ний, чо­ловіче? Ко­ли твій ро­зум не збаг­не то­го світо­во­го прос­то­ру, твої очі не прог­ля­нуть йо­го пус­то­ти, твоя дум­ка не до­сяг­не йо­го краю, ска­жи ж мені, що ти та­ке з своїми ви­со­ки­ми дум­ка­ми, з своїм гор­до­ви­тим ро­зу­мом? Ку­ди ти пнеш­ся з ни­ми, ку­ди лізеш?.. Жит­тя землі зас­ну­ва­ло твоє жит­тя, да­ло тобі по­корм, ви­ро­би­ло з нього кров, виліпи­ло у твоїй го­лові мо­зок, ска­за­ло: думай ним!.. І ти, дво­но­ге звіря, ви­со­ко підня­ло свою го­ло­ву вго­ру, за­гор­ду­ва­ло­ся. Цей безмірний світ-мир тілько зад­ля те­бе! Все жи­ве, що ро­дить і пло­дить си­ра зем­ля, твої слу­ги, тобі на пот­ре­бу!.. Оха­ни­ся та кру­гом се­бе об­ди­ви­ся! Та зем­ля, що твоє жит­тя за­ро­ди­ла, во­на йо­го й ро­зо­рить, зігне йо­го болістя­ми, підко­сить хво­ро­ба­ми, зни­щить смер­тю! "Зем­ля єси - і в зем­лю підеш", і твій гор­дий ро­зум - мо­зок ви­то­чить гид­кий черв'як, що ти йо­го за своє жит­тя топ­тав но­га­ми. Що ж ти за цар та­кий,- ска­жи мені? Що ти за си­ла та­ка, ко­ли се­бе ні від чо­го за­хис­ти­ти не змо­жеш? По­кинь же свої ви­сокі ду­ми, горді заміри та пог­лянь кру­гом се­бе. По­вер­ни свої очі на­зад у свої про­житі віки, у свої ми­нулі століття… Що ти там ба­чиш? Бої та січі, зма­ган­ня та чва­ри… кров бра­то­ва чер­воніє на тобі до сього ча­су… За­ча­тий у крові, ви­го­до­ва­ний та ви­ро­ще­ний нею, нею ти жи­веш до сьогодні; зас­ну­вав­ши своє жит­тя на хи­жацтві, ти ті хи­жацькі заміри пе­реніс і на гро­мадські спра­ви: по­ме­жу­вав братів на ста­ни, поділив їх на коліна, вис­та­вив од­но­го про­ти дру­го­го і втішаєш се­бе отим зма­ган­ням, за­бу­ва­ючи про бра­терст­во… Бу­ли в те­бе свої про­во­дарі, з'явля­ли­ся про­рочі лю­ди, бу­ли й про­ро­ки ве­ликі… Пой­ма­ли во­ни те­бе своїм ог­нен­ним сло­вом, та не прой­няв­ся ти їх свя­тою вірою: прий­няв ти об­лу­ду за ду­шу і, прик­рив­ши звер­ху блис­ку­чи­ми ша­та­ми, грів ко­ло сер­ця свої хи­жацькі заміри. Жит­тя твоє й досі давнє! А глянь на світ, на йо­го кра­су пиш­ну, на йо­го об­шир безмірну… Здається, всього ба­га­то є - і кра­си, і дос­тат­ку. Для всіх во­на од­на­ко­ва, всім би йо­го ста­ло…

- Добродію! Ви не спи­те? - спи­тав­ся вас Яким, ук­лав­шись спа­ти біля во­за на траві.

- Ні, не сплю,- од­ка­зуєте ви, раді, що хоч го­лос Якимів одвів вас від тії плу­та­ни­ни, яку за­куй­ов­ди­ли ваші нев­пинні дум­ки.- А що ска­жеш, Яки­ме?

- Та… хотів вас по­пи­та­ти…

- Питай, що та­ке?

- Ви не знаєте, доб­родію, як йо­го за­пи­са­ти­ся на Амур?

- Куди? - аж скрик­ну­ли ви.

- На Амур… Сто­ро­на є та­ка… Землі там, ка­жуть, не­омірно: йди бе­ри, зай­май скілько хоч - ніхто тобі не за­бо­ро­нить.

- Чи ти, бу­ва, не здурів, Яки­ме? - гук­ну­ли ви, підво­дя­чись на возі.- Ти ж їхав зо мною цілісінький день, з ран­ку й до пізньої ночі?.. Ба­чив цей