Читати книгу - "Вовчиха, Ольга Кобилянська"

ВОВЧИХА

Новела з народного життя

Чому саме Зоя Вергер була, як сама говорила, хрещена на «польське», себто на латинське, в чисто українськім православнім, а почасти й уніатськім, селі Р. на Буковині, тепер уже ніхто не знає. Чи православного або й уніатського панотця на той час, як Зоя родилася, не було, чи інші причини й постанови в родині Вергерів довели до того,- доста над тим собі ніхто голови не ломив. Раз вона була «полька», як називала сама себе й більша часть села, ходила до «косцьола», в сусіднє містечко, а лиш рідко коли зазирала до православної церкви, то й була «полька». Що вона, одначе, не говорила ніколи іншою мовою, а тільки якнайкращою українською, і нею говорив і її повільної вдачі чоловік - також латинник,- а пізніше й одинока її донька Санда і три сини: Микольцьо, Юзько й Янцьо - сі останні враз із батьком і одягались у селянську ношу,- над тим не задумувалась ні вона, ні її чоловік Павло Жмут, ні сини Микольцьо, Юзько, Янцьо, ні Санда, ні ніхто. Та й, може, й не важне се було, бо всі знали й пам’ятали ще, що батьки Зої Жмут - старі Вергери - були зукраїнщені німці й того зовсім не затаювали, особливо стара «буньця» Катерина Каспер. Що на час родин малої Зої міг бути якийсь «польський» ксьондз, і припадок захотів, що він охрестив її «полькою», то се, певно, лиш припадок. Та не про те річ іде.

У Зої Жмут було, як сказано, четверо дітей. Три сини й одна донька. Хрещені були на латинське й були, як мати казала, «поляками». Відтак «польський» ксьондз помер. Усі заплакали. Він був добрий і чесний, але помер. Може, прийде другий на його місце... кажуть... бо то все одно: чи молодий, чи старий.

Зоя Жмут добра газдиня, пари в селі їй не було.

І худоба в неї не була найгіршої породи, й коні, й поля обоєчко з Павлом доробилися - до десять фалеч усього було. Було межи тими полями як де і слабше, й ліпше. Особливо на так званім Зеленецькім (званім по давніших власниках), на горбі краще, на долині слабше. Про се знали і старі Жмути, і їх потомство, бо Зоя, що провадила господарство, енергійніша вдачею, завважила се доволі вчасно. Павло Жмут не був гірший газда, але коли ввечір забрехала була собака так, що в хаті по її брехні знали, що вона ось-ось Із люті з ланця ввірветься, бо на обійстя ввійшов або чужий, або й ворог, то «тета Зоя» (як її іноді називала молодіж) брала в руки з-за кутка скипетр господаря, в постать високої, грубої палиці з гудзом наверху, завбільшки гусячого покладка, й виходила сама перша з питанням (як от і сим разом), хто чого хоче «по ночах». Коли, розвідавшися, вертала, то Павло Жмут доперва виходив їй назустріч із хати.

- Що там, жінко? - питав смирним голосом.

- Та що там! От голани. [1] Не зайде зарані, як господь приказав, а вичікує темені, щоб його, як нечистого, з себе викинула й людей пуджала. Се син Георгія Василя Горпининого. Василь... (і тут оглянулася за своєю Сандою). Приходив питати, чи не треба нам чого з Б., бо він завтра туди їде. Се я собі вподобала! Так як би ми самі не мали коней, без ніг ходили, і нам аж почтальйона потрібно, щоб або згребла, як казала йому Санда,- тут знов погляд у бік доньки,- або посторонок на теля купував. Та я йому подякувала, що не швидко вже прийде, бо все ж він газдівський син і заходив; і я подякувала, сказала, що нам посторонків для нічого не потрібно; і чи, може, йому потрібно?

З тими словами передала високу, гудзовану палицю голові хати, Павлові Жмутові, до рук, і він сам поставив її поважно, без зачудування, коло своєї постелі, звідки ніхто не смів її кивати. В ту хвилину ввійшли два старші сини в хату й зареготалися.

- Василь Георгія Василя Горпининого був тут, Сандо... ти знаєш? - сказав один з них.

- Та доста, як ви та й мати знаєте, а мені що до того?

По тих словах молода, струнка Александра роздула доволі грубі й нефоремні губенята й повернулася до своєї роботи: звивала нитки з закупленої в місті бавовни, бо її мати хотіла ткати рушники. Чи для неї, чи для кого іншого - сього ніхто не знав, бо мама ніколи не любила поділятися з своїми господарськими планами.

- Ти сього не зробиш добре,- відтинала, як котре з дітей хотіло їй у чім помагати або спитати. Їй тяжко було догодити, бо вона була з тих, що все ліпше знали. Спече, було, донька Санда хліб, і хоч би як доладно, за приказом матері, то вже він, певно, або занадто «стиснений», його тісто - як груда, або пересолений, або недосолений, або заквасний, або знов із-за повільного тіста із бохонців поробилися розплескані точила з шкірою, що її хіба під жорна клади, або знов так сильно на лопаті підсипаний житнім грисом, що заліплював їй піднебіння й ясна, що хоч нігтем лушпину з них ізбирай.

Одне слово, ніхто не міг теті Зої своєю працею догодити. Коли її чоловік уходив до хати й оповіщав тучу надворі, вказуючи на страшну хмару, що насувала, та напоминав, щоб зганяти з поля худобу, дріб і все інше рухливе, щоб, не дай господи, туча не збила, шкоди не зробила,- вона вибігала прожогом перед хату, оглядалася сюди-туди й, вертаючи, преспокійно говорила до нього:

- Може, й буде туча, треба згонити худобу, а ти, Сандо, збери завчасу і дріб, але заки вона ще спаде, ми можемо й до міста піти, й назад вернутися. Хмара суне по небі, як та розплила з товщу молодиця, то, може, й розійдеться. Може, всуне з-над нашої хати.

Коли спродавали з Павлом що у селі - худобу яку, набіл, лошака або хоч би й курку,- він ніколи не діставав гроша в руки, все ховала їх перед чоловіком і дітьми.

- Або згубите їх, Павле,- вимовляла,- або хтось «йому вкраде з рук, або купить щось зайве, або щось станеться», і «їх праця розійдеться марно». В мене вони найліпше у сховку, Павле, ніхто не дістанеться до них. Тепер і вікна зрадливі, а