Читати книгу - "Вовчиха, Ольга Кобилянська"

ма­мою їсти варила»,- вимовлялася опісля перед знайоми­ми газдинями, як її хто за те словом діткнув.

І так щораз більше самотніє. Ходить по-бідному одягнена, з дому не дає нікому ні стебельця, а з Сандою веде вічну німу війну. Все їй не всмак, що Санда не зробила б; усе воно не так. Санда займає проти неї те саме становище. «Саме з себе так настало»,- кажуть пошепки знайомі поміж собою.

Коли два роки по смерті Павла зайшла знов Касан­дра відвідати тітку Зою й Санду, тим разом уже з сво­їм хлопчиною, Санда перед нею жалілася:

- Я до кінця свого життя не буду мати через ма­му доброї години, хіба обидві разом ляжемо в землю. Зварю я що, вона кидає ложкою, зроблю я що, все не так, як вона хоче. «Се,- каже,- все зле».

Зоя знов собі відказує на доньку:

- Зварю я що, вона ледве ложку до рота донесе і вже нею шпурне! «Недобре!.. Самі їжте!» На старість нема мені кому й краплі води подати, Касандро, трохи їсти зварити. Як зварить, я їсти не можу. Або води не перецідить, або пересолить, або не доварить, або що та­ке інше, і я так чую, як зі дня на день ослабаю та щораз більше до землі хилюся...

- Та ви б, тітко, могли собі на старість краще жити! Хоч тепер уберіться, не жалуйте собі, доста пра­цювали, гарували!

Тета поглянула на Касандру оком озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого, і сказала:

- Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому і сходите нінащо. Мовчи, донько, мовчи та пустого не плескай.

- В вас є гроші, тето!

Тоді Зоя відвертається від неї й зачинає оглядати горшки та миски у миснику.

- Знов не домила, знов не дотерла,- каже сама до себе.

- Коби-м уже сама-одна на світі вздрілася, то б мені, може, легше на сім світі стало, а то старе шкан­дибає і... і...

- Санда! - впоминає її лячно Касандра.

- Нічо, нічо, не бійся! - успокоює її Санда, при­тягає малого п’ятилітнього Петруня і гладить його по голівці, а з очей одна по одній сльози капають, спли­вають по лиці.- Нічого, не бійся! Якби не вона, то оце б я вже давно була його до себе забрала та вдвох з тобою на людей ховала.- І по хвилі гіркого мовчання додає: - Тепер каже вона мені віддаватися. У нас у селі є якийсь старий українець - надучитель. Він сам-один. Що заробить, то проп’є. До школи ніколи тверезий межи діти не приходить... «Йди за нього, не будеш сама віку доживати» - б’є мені раз у раз у голову. «Ні, мамо,- кажу,- він учений, а я неука, ніяк мені за нього виходи­ти ти. Маєток забере, а мене вам назад відішле. Самі добре знаєте...» - відказую їй. Та й ще є один, Касанд­ро. Гарний парубок. Порядний, і він мене хоче. Але я стара, мені сорок років, як тобі. Що він від мене хоче? Мене чи землю? - І усміхається, як над чимсь дуже ма­леньким, дрібоньким, незначним, хилиться над хлоп’ят­ком і голубить його до себе.- Краще мені на тебе по­чекати, Петруню. Краще на тебе. Я тебе викохаю, до школи пішлю, а відтак ми поберемося. Ти справиш мені похорон, поховаєш стару тітку і, може, хоч раз у рік ке пожалуєш злагодити обід для бідних за мою душу, раз у рік, Петруню, добре?

Дитина здіймає допитливо голову до тітки, дивить­ся й каже, затявши смачно зубки в чорний хліб:

- Добре.

І настає мовчанка.

Санда щось шиє, Касандра думає, а за якийсь час Санда перебиває шиття й говорить. Її слова ніби відри­ваються з грудей, ніби зі сліз висуваються через вузьке горло.

- За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула. Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті, забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі - се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чор­ну жалібну спідницю й чорну хустину на голову...

І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спра­цьованими долонями і гірко ридає.

- Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді...

Мовчки втирає й собі бідна наймичка сльози...

Чернівці (Буковина), 16 липня 1923 р.

1

- Г о л а н - пройдисвіт, ледащо, голодранець (рум.).

2

- «Іванами» називали зневажливо селян.

3

- Дзестра - віно, придане (рум.).