Читати книгу - "Сад і хлопчик (Життєдайний меч), Народні"

На околиці одного міста ріс великий мальовничий сад. Вже ніхто не пам’ятав, хто і коли посадив на березі маленького озерця перші тендітні яблуньки – тепер вони стояли вже старезні та розлогі. Навколо них кожен рік люди садили нові дерева, розділяючи сад впорядкованими алеями, прикрашаючи його клумбами й альтанками. А на озері жили білі лебеді, які навіть узимку не залишали цього затишного куточка.

Люди любили свій сад і дбайливо доглядали його. І всі мешканці міста — маленькі діти та старесенькі бабусі, хлопчаки-підлітки й закохані пари, поважні сивочолі дідусі та молоденькі мами з немовлятами в різнокольорових візочках — вишукували собі в саду улюблений куточок, кожному знаходилося затишне місце й цікава розвага. Особливо гарно було тут навесні, коли сад розцвітав – і дерева, і пташки, і люди раділи цьому цвітінню…

Але якось однієї весняної ночі до саду прилетів холодний Чорний Вітер. Він безжально смикав дерева за віти, нашіптував квітам страшні сни, руйнував пташині гнізда, смикав кущики за кіски, намагаючись вирвати їх із землі. Та найбільше лютував лихий вітрище над тендітним цвітінням дерев. Білі пелюсточки жалібно зойкали, відриваючись від материнських гілочок, і холодною сумною завірюхою летіли по саду…

На ранок Чорний Вітер ущух. Зійшло сонечко, розсипаючи довкруж теплі радісні промінці. Але не було в саду спокою: пташки голосили над понівеченими гніздами, дерева пригнічено схилили віти до землі, кущики плакали, а квіти боялися підійняти голівки й розплющити свої оченята.

У цей ранковий час на стежку вибіг син садівника.

Малий любив приходити сюди вранці й вітатися з усіма мешканцями саду. Хлопчик радо допомагав батькові в усякій роботі: саджав квіти, поливав, полов бур’яни, доглядав за маленькими деревцятами. А за роботою юний садівничок часто молився, бо так призвичаїв його тато – не ставати до праці без Божої допомоги. Малий казав: «Господи, благослови наш сад! Благослови, будь ласка, кожну квітку й кожне дерево у ньому, щоб він був схожий на Твій Райський Сад. Прошу, благослови людей, які приходять сюди, щоб вони були люблячі та щирі, радісні та чуйні. А ще збережи наш сад від усіх лиходіїв, аби ніхто не нівечив цієї краси…»

І була в хлопчика одна мрія, про яку не знав ніхто на світі, навіть тато… То була дуже таємна мрія. Тільки Бог у небі та ще дерева й квіти, що росли в саду, чули про заповітне бажання малого – стати лицарем. Але вже давно відійшли в минуле часи славних королів, хоробрих лицарів і доблесних подвигів. Нині ж – хіба тільки в казках прочитаєш, як якийсь богатир перемагає злого дракона, а мечі й обладунки можна побачити лише в музеї.

…Хлопчина спершу аж завмер від жаху, побачивши сплюндрований сад, але враз оговтався: "Слід мерщій ставати до праці, аби врятувати моїх друзів!" І заходився підіймати з землі понівечені гнізда й ладнати їх на деревах, але вони знов падали додолу, а стривожені пташки ще надривніше кричали й у відчаї били хлопчика в обличчя крильми. Він ставив підпірки під опущені гілки дерев, лікував-перев’язував зламані віти, лагідно гладив стовбури, але дерева сумували за своїми дітьми-квіточками і, здавалося, ніхто не міг зарадити їхньому горю. Маленький садівник почав було рятувати розшарпані кущики, але вони лиш обсипали хлопчика холодною росою, наче колючими краплями сліз. Він ніжно цілував схилені голівоньки квітів, намагаючись розказати їм, що страшна ніч уже минула, але вони не вірили й безсило схилялися до землі…

Хлопчик відчув себе крихітним і безпомічним перед такою бідою: його любий сад був у відчаї та не хотів більше жити… Довкола буяла весна – а сад умирав! І малий садівник став гукати на допомогу.

І кликав він так голосно, що відчинилося Небо й до саду зринув Ангел – дужий крилатий велетень у лицарських обладунках. Він спокійно усміхався, тримаючи в руці вогнистий меч. Малий садівник був такий зажурений, що ані трохи не злякався небесного воїна.

— Подивися, що накоїв Чорний Вітер! — промовив хлопчик, утираючи сльози. —Наш сад гине! І я не знаю, що робити… Ти можеш зарадити цьому?

— Сад помирає, але надія ще є. Проте тільки ти можеш урятувати його, — відповів Ангел.

— Я? Але як? — здивувався малий. — Цілий ранок я намагався допомогти, проте нічого з того не вийшло…

— Господь бачить твоє серце, — сказав Ангел, — і Він послав мене на допомогу. Ось зброя Божого воїна!

— Зброя Божого воїна?

— Це життєдайний меч Божого Слова, — й Ангел показав на свій вогнистий меч. – Він може подолати всяке зло, навіть смерть. Проте щоб цей меч міг діяти, ти повинен спочатку покласти його у своє серце… Чи ти готовий?

Маленький садівник розгублено мовчав. Він дуже любив цей розкішний сад, славну окрасу їхнього міста – від малесенької травиночки до старезного дерева, від дрібненької незабудки до величавих магнолій, від маленьких обплетених виноградом альтанок до височенного неба над озерцем… Хлопчик виріс у ньому. Але чи готовий він віддати своє життя заради їхнього порятунку?

А сад гинув і не було часу на довгі роздуми. Хлопчикові згадалися слова, які колись сказав йому тато, розповідаючи про Бога: «Хто положить життя своє за друзів своїх — не загине!» І малий зважився. Він вихопив осяйного вогнистого меча з Ангелової руки й притулив його до грудей.

І пронизав меч його душу страшним болем, і досягнув серця, розділяючи думки та наміри, важливе й неважливе, вічне і смертне. В першу мить малому садівнику здалося, що він помер, що його вже немає. Але враз він зрозумів, що нема більше безсилого розгубленого хлопчика, бо тепер є могутній воїн, Божий Лицар, сповнений небесної сили, перед якою не встоїть ніяке зло.

Він побачив, що лютий Чорний Вітер лишив по собі Темну Імлу, яка невидимо захопила сад у свої лихі тенета. Від неї віяло страшним холодом відчаю, смутку та смерті. Чорний Вітер не тільки трощив дерева та кущі, не лише ламав гнізда пташок і зривав квіти – він крав красу та радість. І нині Темна Імла витягувала останні краплини життя з усіх мешканців саду… Бо де немає віри та надії, немає й життя.

І малий садівник, а тепер хоробрий Божий Лицар, рішуче рушив у бій із Чорною Імлою. Він міцно стискав у руці вогнистий меч, направляючи світлоносний промінь на ворога. Страшна Імла люто сичала, корчилася під спалахами світла, але її ставало все менше та менше. І дуже скоро вона зовсім зникла. Життєдайна Божа сила знову