Читати книгу - "Казка-небилиця, Народні"

Поки ми з няньом ґаздували, діда не женили: ні печі, ні лави. А дідо не хоче з печі злізти без баби. Була в нас єдна муха, а другий комар. То великі воли строкаті й кажуть: „Сеґінь, сеґінь”. А комар як укусить, то каже: пінь!

Пішов я в хащу, виволік кільканадцять буків – без єдного не двадцять. Привіз домів, тоншими кінцями прив’язав на муху та на комара – вчинив хату велику. Піч поставив на двоє челюстей. Тоді пішов, кільканадцять – без єдного не двадцять – міхів ярцю, жита й іншого збіжжя зібрав. Привіз у млин – мельник колісся теше, а млин пішов по ягоди. Пішов я, зібрав кільканадцять – без єдного не двадцять – бочок паленки, рому і всякого напою. Привіз домів – а комора пороздопирана, годі до комори зайти. Був у мене єден сверлик; попроверчував я ним стіни, позакочував бочки до комори. І був у мене єден кабан-годівник – у кучі сімнадцять літ молоко парене пив; не мож було його ніяк убити дідові на весілля. Послав я по канон і кабана з канона устрелив, бо іншак не мож було приступити до нього. А то на святу неділю було. Увиділа ворона, імила кабана в лапи, підняла і пустила на лід. Розчахнувся кабан на льоду: зібрав я сімнадцять людей із ношами, внесли того кабана до хижі й оббілували. Йти б мене людей гостити тих: зайшов я до комори – аж занесла біда блоху. Паленку повипивала, і як ся упила, то й бочки, й обручі погризла. Зайшов я до хижі – аж занесла біда муху: взяла кабана на крила, ще й кров полизала.

Ні печі, ні лави; дідо без баби не хоче з печі злізти. Тоді що чинити? Була в мене єдна кобила: я задів за ремінь топірець і – цу-цу-цу! – іду. Поки йшов, топірець утік і далеко в мочарі пасеться. Я ся лінував іти по нього – най пасеться! Підтяв вербу й зазираю назад себе, а верба виросла до неба! Цього мені треба: пішов я на небо, бо стілько на весілля дідові наладив, та й тому пуття не є. Вийшов на небо: позазирав, а верба упала, бо кобила підірвала вербу.

Був у мене міх попелу, а другий – полови. Став я сучити мотуззя з того: зверху мотуз прирву, а внизу надторочу. Отак зійшов я до середини світа, відти вниз скочив – і застряг-єм по груди в землі. Побіг додому по лопату й викопався. Увидів на болоті дикого качура: була б дідові хоч птиця на весілля! Кинув топірцем – качур утік, залізо спливло, а топорище впало в болото на спід. Що чинити? Виламав собі вила, став болото розгрібати за топорищем. Та не міг його вигребти, бо збігає долі. Був у мене шваблик – я болото запалив, болото згоріло, залізо згоріло, а топорище спливло. Прийшов я домів – дідо пішов з бабою вінчатись уже. Тоді вчинив я великий бал і став іграти, танцювати. Я й не видів, що там були міхи поприпирані з водою; зап’явся за міх шарканцем і вилляв тоту воду з міха. Гості ся пустили і мене хотіли імити, а я втік. Забився в кухню у клоччя: а тут каноніри йшли стріляти. Забили мене в канон із клоччям і вистрілили у верховину, в єдну ялицю. Но, та й кінець: став-єм на весло, та й тут мене принесло, та й тут-єм сів, та й казку оповів.