Читати книгу - "Чому їжачок колючий, Віка Лавренчук"

Було це дуже давно. Ще в ті далекі й дивні часи, коли рослини і тварини розуміли одне одного й розмовляли між собою. Мешкав в одному лісі їжачок. І був абсолютно не схожий на сучасних побратимів, тому що не мав колючок. Тільце нашого героя не вкривали колючки, а називався їжачком через те, що слугував легкою здобиччю – тобто їжею – для хитрих лисиць і постійно голодних вовків. Бідолашний не вмів лазити по деревах, а втекти на коротеньких лапках не міг. Хижаки, мабуть, виловили б усіх бідолах-їжачків, якби не сталася дивна пригода. Якось малий знайшов велику галявину суниць і почав ними ласувати. Він поволі чалапав між кущиками, розгортаючи лапками листя та зриваючи достиглі ягоди. Раптом їжачок натрапив на величезну лисячу нору. Бідолашному аж подих перехопило: «Що робити? Куди бігти?» Звівшись на задні лапки, побачив, що неподалік ростуть молоденькі ялинки, тому щосили поспішив до них, сподіваючись сховатися. Цієї миті руда, що спала в норі, прокинулась і, повівши носом, відчула запах здобичі. Пишно хвоста схопилася на лапи й почала принюхуватися, щоб вирішити, в який бік бігти. А тим часом наш герой ледве доплентався до найближчої ялинки, міцно обхопив стовбур маленькими лапками й гірко заплакав. Почуло його деревце та співчутливо поцікавилося: – Що сталося? Чому слізки проливаєш? – Мене ось-ось наздожене руда хижачка, – пояснив переляканий їжак і ще голосніше заридав. – Заспокойся, зараз тебе заховаю! Деревинка струсила на звірятко цілу купу пахучих голочок. Малий принишк в очікуванні, що буде далі. Аж з’явилася лисиця. Повела носом, одначе, нічого не відчувши, побігла далі. Їжачок іще трішки зачекав, підвівся і став обтрушуватися. Та що це? Голки врослися в ніжну шкіру звірятка. Ще дужче заплакав бідолашний:

– Що ти, ялинко, наробила? Як же тепер житиму? Родичі засміють… Краще б мене руда з’їла! Аж тут повернулася хижачка. Почувши плач, мерщій кинулася до малого. Не на жарт перелякавшись, бідолашний згорнувся клубочком. Хотіла руда схопити – та де там! Торкнула носом – колеться, – вдарила лапою – боляче. Так і побігла додому пишнохвоста голодною. – Хочеш, друже, я заберу свої голочки, – всміхаючись, поцікавилася деревинка в колючого. – Не треба, – почервонівши, просить звірятко. – Твої голки врятували моє життя! Відтоді їжачки мають чудові колючі кожушки.