Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Ісабель Альєнде

Оповідки Еви Луни

Цар велів своєму візиру, щоб той щоночі приводив до нього дівчину, а коли ніч минала, наказував її вбити. Це тривало три роки, і в місті не залишилося жодної дівчини, щоб удовольнити його шаленство. Однак візир мав надзвичайно вродливу дочку на ім’я Шахразада… і відзначалася вона неабияким красномовством, і було приємно слухати її.

Тисяча й одна ніч

Двоє слів

У неї було дивне ім’я — Беліса Крепускуларіо, яке дісталося їй не під час хрещення і не завдяки інтуїції її матері: вона сама шукала й таки знайшла його і примірила до себе. Вона продавала слова. Блукала світом, ходила по ярмарках і базарах, ставила там полотняний намет на чотирьох тичках, під яким ховалася від сонця й дощу, приймаючи клієнтів. Їй не доводилося вихваляти своє ремесло, бо вона сходила безліч доріг, і всі її знали, дехто роками чекав на її появу, тож, коли Беліса Крепускуларіо з’являлася в селищі з клунком під пахвою, люди ставали в чергу біля її намету. Торгувала за твердою ціною. За п’ять сентаво продавала вірші напам’ять, за сім — поліпшувала якість снів, за дев’ять — складала листи закоханим, за дванадцять — навчала найновіших прокльонів на голови непримиренних ворогів. За п’ятнадцять сентаво нашіптувала на вухо заповітне слово, здатне розвіяти тугу. Звісно, слово було не одне для всіх, а то це стало◦б загальним ошуканством. Кожен одержував своє, певний, що більш ніхто в цілому світі, й навіть далі, не скористається ним.

Беліса Крепускуларіо була п’ятою дитиною в родині, такій великій і бідній, що для всіх діточок вже й імен не вистачало. Вона народилася й росла в посушливій місцині й до дванадцяти років нічого не вміла, мала лише хист терпіти лютий голод і довічну спрагу. В◦рік нескінченної посухи поховала чотирьох братів, а коли надійшла її черга, вирішила податися краще на узбережжя, щоб спробувати дорогою обдурити смерть. І їй таки пощастило, ба більше: поблизу моря, на околиці якогось обпаленого сонцем села вітер жбурнув до її ніг клаптик газети, і вона побачила на ньому слова. Дівчина підняла пожовклий папірець і довго вдивлялася в нього, не в змозі збагнути його призначення, та зрештою цікавість виявилася сильнішою за сором’язливість. Звернулася до чоловіка, котрий мив коня в рівчаку, де перед тим вона втамовувала спрагу.

— Це — спортивна сторінка місцевої газети. — Неуцтво дівчини нітрохи не здивувало чоловіка, бо в тих краях освічених людей було дуже мало.

Відповідь спантеличила Белісу, та вона не хотіла здатися надокучливою й запитала лише, що то за схожі на мушині сліди цяточки, які всіяли весь папірець.

— Це, дівчинко, слова. Тут сказано, що Фульхенсіо Бородань нокаутував Чорного Сажотруса у третьому раунді.

Того дня Беліса Крепускуларіо збагнула, що слова живуть вільно й безладно, мов птахи, і людина з головою на плечах може їх ловити й продавати. Вона обдумала своє становище й дійшла висновку, що не зможе заробляти на хліб інакше, ніж ставши повійницею чи прислужницею на кухні в якогось багача. Продавати слова здалося їй щасливою можливістю, і відтоді вона почала ловити їх, приручати і пропонувати покупцям, які спочатку дивувались, а потім раділи, оцінивши на ділі покупку. Отож Беліса знайшла собі ремесло, і будь-яке інше її не цікавило. Роками продавала свій крам, не здогадуючись, що слова можна ще й писати. Дізнавшись про це, вона зрозуміла, що її професія криє в собі невичерпні можливості, і заплатила двісті песо дзвінкою монетою священикові, який навчив її читати та писати, а за десять песо, що в неї лишилися, купила тлумачний словник. Перечитала його від початку до кінця, а тоді жбурнула в болото, бо не хотіла дурити людей, пропонуючи їм слова в обгортці.

Одного серпневого ранку вона саме сиділа під наметом і продавала слова справедливості старигану, який уже одинадцять років домагався пенсії, коли це на майдані з’явилися люди Полковника на чолі з Мулатом, відомим у всій окрузі тим, що вправно орудував кинджалом і був відданий своєму командирові. Всіх наче вітром змело. Кинулися врозтіч кури, чкурнули чимдуж собаки, дременули жінки зі своїми дітлахами — і на всьому базарі не лишилось жодної живої душі, крім Беліси Крепускуларіо, яка ніколи доти не бачила Мулата й щиро здивувалася, коли той попрямував до неї.

— Це ти продаєш слова? — тицьнув у неї канчуком.

— До ваших послуг, — озвалася вона.

Не встигла Беліса й рота стулити, як солдати підскочили до неї, повалили намет, розбили чорнильницю, підхопили її, мов тюк, і посадили на коня позаду Мулата. Кавалькада чвалом рушила на південь.

Беліса Крепускуларіо мало не знепритомніла від трусанини, коли вершники нарешті спинилися, і чотири дужі руки опустили її на землю. Хотіла була схопитися на ноги і гордо підвести голову, але сили полишили її — вона зомліла й, зітхнувши, поринула в щасливий сон. Прокинулася за кілька годин, її розбудив якийсь шурхіт — нові, невідомі звуки ночі в чистому полі. Спробувала визначити їх, подумки знайти для них індіанські слова, однак не встигла цього зробити, бо, розплющивши очі, побачила перед собою Мулата: той нетерпляче дивився на неї.

— Нарешті ти прокинулася, жінко, — він подав їй баклагу з горілкою, щоб вона випила ковток і прийшла до тями.

Беліса запитала, чого це з нею так брутально повелися, й у відповідь почула, що вона потрібна Полковникові. Мулат дозволив їй ополоснути обличчя і негайно відвів туди, де в напнутому поміж двох дерев гамаку спочивав чоловік, який наганяв жах на всю околицю. Вона не бачила його обличчя, затіненого листям і потемнілого за багато років бандитського життя, однак із того, як поштиво поводився Мулат, зрозуміла, що воно мало бути страшним. Тож неабияк здивувалася, почувши лагідний, мелодійний, просто-таки «професорський» голос.

— Це ти продаєш слова?

— До ваших послуг, — пробелькотіла Беліса, силкуючись у темряві розгледіти чоловіка.

Він звівся на ноги, і смолоскип, якого тримав Мулат, нарешті освітив Полковника. Жінка побачила його темну шкіру, агатові очі пуми і в ту◦ж мить збагнула, що перед нею — найсамотніша в світі людина. Його слова підтвердили це припущення: Полковник хотів стати президентом. Йому набридли безглузді війни й поразки, що, як не крути, перемогами не були. За довгі роки він звик спати просто неба, де його нещадно кусали москіти, звик харчуватися ігуанячими яйцями та юшкою з вужів, а в дощові дні накульгував на одну ногу, бо носив у стегні, мов коштовний камінь, кулю, яка в