Читати книгу - "Хоробрий солдат, Брати Ґрімм"

Якщо солдат нічого не боїться, то й сумувати йому нічого. Ось один чоловік відбув термін військової служби та вийшов у відставку. Оскільки ніякому ремеслу не навчався й заробити собі нічого не міг, то став мандрувати по світу та милостиню в добрих людей просити. На плечах мав солдат старенький плащ, та ще залишилася в нього пара стоптаних чобіт із буйволячої шкіри.

Одного разу зайшов служивий до лісу й незчувся, як заблукав. Аж бачить – сидить на пеньку якийсь чоловік, схожий на мисливця. Привітався з ним солдат, сів поруч і каже:

– Бачу, чоботи в тебе гарні, ще й до блиску начищені. Довелося б, як моїм, походити по світу, то вже вони не витримали б.

Так поговорили один з одним про те, про се. За деякий час зібрався служивий вирушати далі й запитує в незнайомця:

– А куди ось ця дорога веде?

– Не знаю, сам заблукав, – відповів чоловік.

– То шукаймо разом, як вийти з цього лісу, – запропонував солдат.

Мисливець погодився, й попрямували вони далі вдвох. Коли вже стало в лісі темніти, натрапили перехожі на кам’яний будинок, підійшли та постукали у двері. Назустріч вийшла бабуся.

– Пустіть переночувати, – попросив солдат.

– Не можна тут, – мовила старенька. – Це хата розбійників, і буде краще, коли ви підете собі геть. Якщо вони вас тут застануть, то начувайтеся!

– Та вже гірше не буде. Ми так зголодніли! Чи тут пропадати, чи в лісі – все одно.

Зайшли чоловіки до господи, бабуся їх пожаліла та каже:

– На піч залізайте, я вас накрию ковдрою, може, не побачать.

Тільки-но встигли гості заховатися, раптом ввалилися дванадцятеро розбійників. Одразу ж до столу посідали та почали кричати, щоб бабця їжу несла. Старенька швидко подала макітру з печенею, і ті стали жадібно поїдати страву.

– Не можу більше голод терпіти, сяду і я з ними, – сказав солдат.

– Ти нас викриєш, – злякано прошепотів мисливець.

– Не бійся, виплутаємося.

Тут-таки почули їхню розмову розбійники, покидали ложки та вивели обох з-за печі.

– Що вам тут треба? Як насмілилися за нами слідкувати? – почали верещати до непрошених гостей. – Ось ми вам покажемо!

– Тихіше! Заспокойтеся! – озвався солдат. – Спочатку нагодуйте, а тоді й робіть, що схочете.

Розбійники отетеріли від такої несподіваної відповіді. А отаман і каже:

– Бачу, ти не з боягузів. Гаразд, коли такі справи, то бери їж, а пізніше вирішимо, як далі діяти.

Сіли обидва гості до столу й почали печеню наминати. А солдат налив собі вина, підморгнув до мисливця, підняв чарку та й каже розбійникам:

– Бажаю вам здоров’я! Роти повідкривайте, руки догори! – і випив одним духом.

Тільки-но вимовив дивне заклинання, всі грабіжники наче скам’яніли на місці. А чоловіки, наївшись досхочу, подалися з лісу геть. Як прийшли до міста, служивий одразу розповів товаришам про пригоду в лісі та попросив їхньої допомоги, щоб розбійників упіймати. За деякий час зібрався чималий загін. Усі разом вирушили до кам’яної хати. Товариші оточили будівлю, а солдат зайшов усередину, вина собі налив, підняв чарку і крикнув:

– Здоров’я вам бажаю!

Раптом грабіжники заворушилися. Тут їх одразу схопили, зв’язали та кинули на вози. За деякий час попрямували всією громадою до міста. Щойно наблизилися, а городяни їх уже зустрічають, вітаючи зеленими гілками.

– Що це означає? – здивувався солдат.

– Хіба не знаєш, – каже мисливець, – короля довго не було, а тепер повертається. От люди й радіють.

– Але де ж сам правитель? – іще дужче дивується служивий.

– Я і є король, – радісно виголосив мисливець.

Він розстібнув плащ, і з-під нього стало видно дороге вбрання. Злякався солдат, упав на коліна та став просити пробачення у правителя, що через незнання звертався до нього як до рівні. Та король подав служивому руку та приязно усміхнувся.

– Ти дуже хоробрий солдат, урятував мені життя, – сказав правитель, – тому більше ні в чому не матимеш нестатків.

Відтоді солдат став служити в королівському палаці: щодня досхочу ласував смачною печенею та пив за здоров’я правителя. Щоправда, вже без своїх витівок.