Читати книгу - "Наймолодший дощик, Стелла Аристакесова"

У дядечка Грому та тітоньки Блискавки було кілька синів – Дощів. Усі брати, крім одного – наймолодшого, розносили над світом різні дощі, і кожен відповідав за свою справу.

– Візьміть мене з собою! – попросив Наймолодший Дощик братів.

– Підрости спочатку! – сміявся Весняний Дощ.

– Не заважай! – похмуро відповів Осінній Дощ.

– Ще встигнеш! – заспокоював його Літній Дощ.

Якось Літній Дощ пожалів малюка:

– Ось тобі лійка. Вона з мого дитинства! Коли я був маленький, мені теж говорили: "Зачекай..."

Наймолодший Дощик зрадів, що нарешті він зможе зайнятися ділом. Він наповнив лійку дощовою водою і вирушив у дорогу на легенькій хмарці.

Всю дорогу він наспівував:

– Я можу теж зробити диво: нехай усе росте красиво!..

Спочатку Наймолодший Дощик вирішив полити річку.

– Який дурний! – розсердилися жабки. – Воду водою поливає... Краще б ти ромашку пригостив дощинками!..

Наймолодший Дощик засмутився. Він розшукав на лузі маленьку ромашку і не пошкодував для неї крапель. Ромашка потяглася до самого неба.

Раптом на серединку ромашки з-під білої пелюстки виповз сердитий Мураха.

– Дурнику, що ти наробив! – пробурчав він. – Тепер мені три дні й три ночі додому повертатися... Іди геть! Бо вкушу!

Наймолодший Дощик знову засмутився і вирішив полити стовпи, між якими на мотузці сушилася білизна. Стовпи ожили та перетворилися на такі високі дерева, що господарка не могла дотягтися до білизни.

"Знову я щось не те зробив!" – подумав малюк та раптом побачив Дівчинку із лійкою в руках, а поруч із нею веселе цуценя.

Дівчинка поливала землю, на якій нічого не росло.

"Замість щоб порожню землю поливати, – вирішив він, – краще полити цього... із хвостиком!" – та обприскав песика своєю чарівною водою.

– Що ти робиш! – закричала Дівчинка. – Хіба не знаєш, що можна поливати, а що ні? Ти хто такий?

– Я... я... Наймолодший Дощик, – боязко відповів малюк. – Тільки я ще не вмію правильно поливати...

– Давай краще грядки пополиваємо! – сказала Дівчинка, і вони стали разом поливати город.

Тут і трапилося справжнє, розумне диво: прямо на очах вирвалися з-під землі, зеленіли й перетворювалися на величезні плоди, паростки огірків та гарбузів. А на яблуні з'явилися важкі яблука.

Сонце хилилося до заходу, і Наймолодшому Дощику пора було повертатися додому.

– А ти ще прийдеш? – крикнула навздогін малюкові Дівчинка.

– Прийду! – весело пообіцяв він.

Малюк радів тому, що навчився робити добрі, справжні дива, за які його не сварили, а, навпаки, хвалили.