Читати книгу - "Цікавий промінець, Юрій Ярмиш"

Цікавий промінець, що тільки-но прилетів од сонечка, зазирнув у мале віконце. За віконцем було темно і, здається, порожньо.

І раптом – фр-р!

Щось стрибнуло, блимнувши двома зеленими вогниками, і щось – крак! – упало й розбилося...

– Хто тут? – спитав тонким голосом Промінець, вдивляючись у темний куток.

– Фр-р! Це я–Кіт!

Зелені вогники визирнули з пітьми. Виявилося, це очі.

– А ти хто?

– Я – Промінець! Що ти робиш тут, Коте?

– Стережу комору од хитрого Мишеняти. В коморі ж є кільце смачної ковбаси!

– Який ти дбайливий! – з повагою сказав Промінець.– А чом ти увесь чорний, а писок у білому?

Кіт облизнувся і хитро примружив зелене око:

– Це я перевіряв, чи добру сметану купила господиня... А тобі яке діло? – схопився Кіт і вигнув трубою пухнастого хвоста.– До комори чужим не можна заходити!

– Вибач,– зніяковів Промінець і шугнув у віконце. Перелетів через двір і за мить опинився на Дереві.

Гей, як добре було гратися зеленим листячком, стрибати з гілки на гілку! Кожен листок хотів, щоб і його помітив Промінець.

– Який теплий Промінчик! – раділо Дерево.– Щойно тільки дощик накрапав, а вже й сонечко визирнуло. Нічого в світі кращого немає, як дощик і сонечко. Я знову зеленію і росту!

«Що воно таке – дощик? – подумав Промінець.– Це було, мабуть, до мого народження. Через те я й не знаю, що таке дощик!» І майнув з Дерева на купу землі й гілочок.

Раптом купа, заворушилася, і звідти визирнули якісь малі чорні комахи з вусиками. Вони пильно глянули на мокрі дерева, на Промінець, порадилися між собою і гукнули до когось: Виходьте! Дощик перестав. Сонячний Промінець кличе до роботи.

«Дивно як,– подумав Промінець.– Я не кликав... Я мовчав. І чому зеленому листячку дощик подобається, а цим комахам – ні?»

– Хто ви такі? – спитав Промінець.

– Мурахи! – гордо відказала одна комашка.

– До роботи, ставайте до роботи! – гомоніли мурашки й розбігалися на всі боки. За хвилину хто тягнув до своєї хатки-купи величезну билину, хто жука, а хто котив з-під землі на сонечко білі кульки, в яких сиділи малі мурашата.

Це було так весело, що Промінець подумав: «Треба й мені пошукати якоїсь роботи».

– Пробачте, як вас звуть? – чемно спитав Промінець.

Комашка розплющила очі, солодко позіхнула й розправила гарні крильця:

– Я – Бабка!

– Виходьте із схованки, дорога Бабко! – сказав Промінець.– Дощик уже перестав!

Бабка визирнула з-під куща:

– Ой, як хороше всюди! Це тому, що всі раді мені. Я – дуже гарна.

Вона злетіла високо – вище дерева, вище будинку.

Бабка була й справді така гарна, що Промінець і собі полетів за нею. А внизу бігали малята. Вони кричали:

– Яка гарна Бабка!

– А Промінець іще кращий!

Бабка почула це й насупилась. Вона не любила, коли хвалили інших.

Але тут вона помітила внизу квіти й зраділа:

– Вони майже такі гарні, як я. Це, мабуть, м°ї родичі. Полечу до них.

І Бабка опустилась на найкращу квітку.

Промінцеві хотілось ще погратися з Бабкою, але йому не подобалось, що вона так хизується своєю вродою.

І Промінець згадав, що мав знайти собі роботу...

Аж ось він побачив попереду багато-багато дерев.

Це був сад.

Посеред дерев, де рясніли стигло-червоні яблука, темно-сині сливи, жовті груші, стояв невеличкий будиночок під череп’яним дахом.

Крізь гілки крислатої яблуні Промінець зазирнув у вікно...

У кімнаті біля вікна стояв стіл. За столом сидів Сивий Чоловік і щось писав.

– Промінець! – зрадів він.– Гляньте-но. Промінець! А я й не помітив, як дощик ущух.

– Скажіть, будь ласка, а що таке – дощик? – спитав Промінець.

І Сивий Чоловік сказав:

– Це коли хмарка дарує землі чисті прохолодні краплі і від них усе росте... А тепер, Промінчику, розкажи мені, де ти був, що робив?

Промінець став згадувати:

– Спершу я познайомився з Котом, що стеріг кільце ковбаси... Потім з мурахами. А вони сказали, що я кличу їх до роботи. Хоч я мовчав... Іще грався з гарною Бабкою. Але мені соромно. Усі щось роблять, тільки я – ні...

Сивий Чоловік усміхнувся:

– Який ти щиросердий, Промінчику, і який теплий! Скачи-но краще мені на щоку. Який ти ласкавий! Ось чому тобі радіють усі. Оце і є твоя робота.

Сивий Чоловік заплющив очі. А коли розплющив, то побачив, що Промінець уже грається, танцюючи по білих аркушах на столі.

Потім він ковзнув по стелі, стінах, по книжках, злетів на кришталеву вазу з квітками...

І Чоловік сказав:

– Лети, лети, Промінчику. Лети далі. Ти ж тепер назавжди залишишся в моїй казці. І, може, комусь стане тепло й радісно від неї...