Читати книжки он-лайн » Дитячі книги 🧒📖🌈 » Летюче дерево, Юрій Ярмиш

Читати книгу - "Летюче дерево, Юрій Ярмиш"

36
0
В повній версії книги "Летюче дерево" від автора Юрій Ярмиш, яка відноситься до жанру "Дитячі книги 🧒📖🌈", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Летюче дерево, Юрій Ярмиш» від автора - Юрій Ярмиш, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Дитячі книги 🧒📖🌈" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Летюче дерево, Юрій Ярмиш" з друзями в соціальних мережах: 
Eknigi.club - це сайт, який надає можливість безкоштовно насолоджуватися книгами сучасних українських авторів в онлайн режимі. На сайті ви знайдете різноманітну колекцію популярних творів, які захоплюють читачів своєю тематикою, стилем письма та глибиною змісту. Ці книги можуть бути цікаві як для україномовних, так і для іноземців, які вивчають українську мову. Більшість книг на Eknigi.club доступні для завантаження у форматах PDF, EPUB, FB2, що робить читання книг зручним та доступним на будь-якому гаджеті.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити

Хмаринки пливуть у небесній блакиті. Хмаринки... Он – схожа на білу троянду. Там он – як корабель з вітрилами. А на самісінькому обрії – наче рожеве дерево летить, махає дивним віттям... А й справді – було таке Дерево. Росло на нашій землі, тягнулося до чистого неба і мріяло:

– В мене віти – мов крила. Та й на інших я не схоже. Бо рожеве. Ой, коли б хто знав, як набридло мені тут! Кожен день ті ж самі берізки та ясени... Вітре-вітрило, чародію небесний, понеси мене в небо, кудись на край світу, тільки далі від нашого лісу!

– Це я мо-о-жу! – зашелестів у лісових вершинах Вітер.– Це я мо-о-жу! А чи не жалкуватимеш потім? Бо я й сам не знаю, де опущу тебе... І ще знай: чарівна сила моя діє лише раз...

– Ой Вітроньку,– благало Дерево,– мені все одно, де жити, тільки б з хмарками привітатися, далі від нашого лісу залетіти!

– Гар-а-а-азд! – погодився Вітер.– А тепер трима-а-ай-ся!

Він розігнався, вхопив Дерево за віти, видер з корінням і поніс до хмар.

А воно раділо:

– Ой, як гарно! Хай усі бачать, що й дерево може, як птах,літати! Хай усі знають: в якій землі захочу, там і пущу коріння!

І поніс Вітер те Рожеве Дерево над озерами й морями, над горами й лісами. А коли зморився в дорозі, опустив його біля теплої річки – корінням у якусь ямку. Дмухнув, присипав вогкою землею:

– Рости на здоров’я! В мене справ – не перелічити. Прощавай!

Роздивилося Рожеве Дерево навкруг себе. Райдужні пташки літають, високі, без жодної гілочки дерева ростуть – тільки на верхівках велике, як лопух, листя хитається.

Прудкі руді звірята з довгими хвостами з дерева на дерево скачуть. Спека – аж трава у полудень ж ухне. І нічого схожого на рідний ліс. Ні білих берізок, ні ясенів, ні набридлого Соловейка.

Рожеве Дерево перезнайомилося з усіма сусідами та й стало собі рости. Виявилося, що непосидючі руді звірятка звалися мавпочками. Вони чіплялися хвостами за гілки, весело розгойдувалися, злазили на самісінький вершечок. Райдужні пташки пронизливо галасували, свистіли вдень і вночі.

Незабаром на Рожевому Дереві дозріли зернятка. Тепер воно чекало, коли навколо зашумлять дрібним листом рожеві парості – його маленькі діти.

Та зернятка падали в розпечений грунт і, мабуть, всихали там.

Жодної парості не з’явилося поруч. І це дуже непокоїло Дерево...

Минав час. Рожеве Дерево почало вже забувати свій ліс. Колишнє життя здавалося йому давнім сном, сивою казкою.

Але одного тихого ранку воно несподівано побачило на своїй гілці сіренького Соловейка і жовтогарячу Іволгу!

Дерево зраділо:

– І вам теж набридло серед берізок та кленів? Хочете тут оселитися?

– Ні, зовсім не набридло! – відповів Соловейко.– Просто в наших краях зараз холодно. Зима!

І Соловейко з Іволгою почали шукати комашок – вони зголодніли в довгій дорозі.

Другого дня Рожеве Дерево знову спитало:

– Чому ви не співаєте, як оці райдужні пташки? Хіба вам тут не подобається?

– Ми співаємо тільки в себе, на рідній землі! – відказав Соловейко.

Пташки гостювали кілька місяців, а там почали збиратися в дорогу.

– Вже надходить весна! Тепло стане в нашому лісі! – раділа Іволга.

– Як гарно, коли гілочки прикрашаються бростю, коли зелене листячко полонить увесь ліс! – мріяв Соловейко.

Дерево слухало пташок, а далі тихенько попрохало:

– Я одне тут.– В його шелестінні Соловейко з Іволгою почули сум.– Діточок немає... Візьміть, будь ласка, мої зернятка – киньте їх в тому лісочку, на тій самій галявині, де я народилося...

І знову минав час. Тепер Рожеве Дерево щороку нетерпляче чекало Соловейка й Іволгу:

– Ну, як там? Чи проклюнулися з моїх зерняток малі діти, чи живі-здорові?

– Проклюнулися! Ростуть, зеленіють, живі и здорові! А такі милі та гарні. Вам кланяються, У гості до себе запрошують!

Одного дня до Дерева навідався сам чародійник Вітер:

– Як тобі в цих місцях? Переказували мені – не дуже добре.

– Хочу додому, на рідну землю...– зашелестіло Дерево кожною гілочкою.

– Але я ж казав тобі, моя сила діє лише раз. Чому ж ти тоді не послухало?

– Хай шумлять восени холодні зливи, хай лютує мороз узимку,– хочу до рідного лісу!

Вітер схвилювався.

Війнув крилами.

– Добре, спробую якось тобі зарадити!

...Хмаринки пливуть у небесній блакиті.

Хмаринки...

Он – схожа на білу троянду. Там он – як корабель з вітрилами.

А на самісінькому обрії Дерево Рожеве летить, тріпоче дивним віттям.

Рідну землю вітає.

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Летюче дерево, Юрій Ярмиш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Летюче дерево, Юрій Ярмиш"