Читати книгу - "Без темряви, не розгледіти світла, Євген Дмитренко «Лінивий»"

Рано чи пізно, сонячне небо, все ж таки затьмарюють хмари. Одна за одною, повільно рухаючись у ритмі вальсу, заполоняють небосхил. По переду, білосніжні, пухкі, немов вата, хмаринки, а за ними вже йдуть, більш сердиті, грозові хмари. І ось, нарешті, кап - впала одна краплина на листочок дерева. А за нею іще одна. Неначе навмисно влучають у ціль. Ось вже й на ковток водиці перетворилися.

На невеличкому, зеленому листочку, утворилося маленьке море, яким можна втамувати спрагу, хоча й не усім, але от Семі вистачило б. От тільки як залізти на те дерево? Як добігти до нього? І як змусити себе вилізти з нірки? О ні, краще не ризикувати, адже це дуже небезпечно. Куди б не глянули очі, всюди ховається загроза. Страшно одному без товариша. І як там зараз Ремі, — подумало мишеня, занурюючись глибше в нірку. А звідти, через коріння старого пня, крізь вириті лабіринти своїх побратимів, та й до потаємної печери, яка останнім часом стала притулком для нього та багатьох жителів Темного королівства.

- Ну що там, Семі, чекати сьогодні дощу? - запитала Лакріма

- З кішкою та в одній клітці б поселитися! Сьогодні є усі шанси поповнити запаси води! - відповіло мишеня - Але, на поверхні занадто тихо, а це дуже насторожує.

- Як тільки-но піде дощ, всім негайно потрібно піднятися на поверхню щоб наповнити порожні діжки водою! - мовила наказним тоном Пекельна королева

- Мамо, на поверхні, дуже небезпечно! - заперечила їй принцеса — Не можна так ризикувати своїм народом!

- Якщо ми не будемо ризикувати, то без води, ми помремо швидше, ніж вип'ють нашу кров!

Фиркнула королева зі сподіванням, що та їй підкориться. В цей час, намагаючись підтримати її величність, до розмови, приєднався скелет, який ще хвилину назад, міняв свої кістки місцями. Він був єдиним, хто вижив після великої битви. Точніше, голодні риби так розкидали його кістки по дну океану, що той ледве зібрав усе докупи. Та й то, скелет не зовсім був впевнений, що зібрав тільки свої кістки. Йому здається, що тепер, в його тілі, є щось чуже.

- Сльозинка* моя, рідненька! Краплинка очей моїх висохлих! Темрява мого серця, краще слухайся маму!

- Не твоя я, і тим більше, не рідненька! Весілля ж не відбулося! - обурилася принцеса подумавши про те, що була в одному кроці від заміжжя з цим підлабузником. - А що нам робити далі, нехай Гарсіян вирішує! Він краще знає!

- Краще? Але ж він останнім часом тільки мовчить, ніби як щось приховує!

Знову тягне на себе ковдру королева, висловлюючись не на користь старичка. Мабуть, вона забулася, як сильно її піддані бояться Гарсіяна, і що більше слухатимуться його аніж її. Адже недаремно у Темному королівстві ходили чутки про його силу та хоробрість. Усі й досі пам'ятають, як він велетенського троля здолав, якого, до речі, королева із королем злякалися. Тож, не зважаючи на мамині слова, дівчинка відповіла:

- Не приховує, а думає, як зупинити епідемію. Якби не ваша давня ворожнеча, то цього б не сталося!

Притихла королева. Мабуть, відчула свою провину. Згадала як на ненароджене дитя навела закляття. Боязно стало. Жорсткого погляду могутньої жінки, торкнувся сором та відчуття провини. Та не її це провина була, а тисячолітньої ворожнечі двох світів. Ніхто вже й не пам'ятав, з чого все розпочалося, хто був винним і на чиїй стороні була правда.

А розпочалося все із Бога, ім'я якого не можна говорити ні в голос, ні пошепки... та що там говорити, навіть думати заборонено. Зліпив той Бог якось світ, який побачив у своєму сні. Прикрасив його океаном та великим материком. Милувався він своєю красою, та все ж таки чогось йому не вистачало. І тоді, воду та сушу, він почав засиляти усілякими істотами, тваринами та людьми. Задоволений своєю працею, Бог, щоранку спускався на землю і дарував усім радість та любов. Та настав той день, коли жителі, позаздрили могутності свого творця і вирішили його вбити. Дізнався про цю новину Бог, розлютився і вдарив своїм могутнім кулаком по шмату землі. І розкололася вона на великі та малі частини суші. І пустила тріщини, які стали ріками. І утворилися впадини та гори, моря та пустелі. І почалася велика суперечка між людьми та істотами, адже ніхто не хотів брати на себе відповідальність за скоєне.

Минав час, утворювалися королівства, розділялася територія, а війна... а вже майже й забули всі, чому воювали. Та головне, що за сотні поколінь, жоден з правителів, так і не досяг перемир'я…

Після нещодавніх подій, багатьом жителям Темного королівства, довелося сховатися у підземних печерах — копальнях давніх предків Гарсіяна, які колись, жили на цих землях. На разі, ці печери, були домівкою для старця, і хоч він не вважав себе господарем, все ж таки вони належали йому, адже дісталися у спадок від його прадіда, могутнього володаря Підземного королівства.

І поки нечисть сподівалася на дощ, старичок все мовчав, намагаючись збагнути, що ж пішло не за планом. Ходив собі по колу й щось буркотав під ніс.

- Якби не ця війна, то цього б не сталося! А так, як це сталося, значить так і має бути! Нісенітниця якась!

О, як же йому не вистачало його улюблених ягідок. Таких червоненьких та смачненьких ягідок брусниці. І як же правильно мислити на порожній шлунок? Це ж якесь знущання, — подумав Гарсіян, і знов почав буркотіти.

- А якщо так має бути, значить все йде за планом! Але який же тут план? Яка ж тут логіка? Логіки тут немає!

І знову його роздуми перервало буркотіння живота. Заплющив він очі й уявив, як смакує брусницею, пережовуючи в роті порожнечу. Але ж уявою розум не обманеш.

- Чи може то я осліп! Не бачу того, що ховається перед очима! Але якщо воно перед очима, то воно зовсім не ховається! Нічого не розумію.

Зупинився він. Запаморочилося в очах, адже вже другу годину ходить по колу. О, ідея! Мабуть, потрібно піти в іншу сторону, — подумав старичок й розвернувшись, знову пішов по колу.

Вже другу годину, за його кружлянням, з цікавістю спостерігають зомбі. Їх настільки заворожила його хода по колу, що ті й самі почали кружляти навколо нього, а от коли Гарсіян змінив напрямок, то зомбі так і не зрозуміли, що трапилося. Бачили, що щось не так, а от що, не могли збагнути.

- А якщо ми перетнемо океан й завітаємо до Сонячного королівства! Впевнений, що на нас там чекають! Ой, як чекають — вигукнув Гарсіян.

- Я категорично проти перемир'я, — знервовано мовила королева, проронивши з рук склянку з водою — це не можливо!

Усі присутні, водночас поглянули на її величність, ніби як чекаючи від неї якихось пояснень, та королева так і не наважилася розповісти про свій вчинок.

- Темне та Сонячне королівства, не змогли об'єднатися впродовж багатьох століть! Чому ти вважаєш, що тепер відбудеться перемир'я? - запитала вона

- Тому що, якщо не сьогодні, то завтра вже й не буде кому об'єднуватися! А якщо хтось і залишиться, то не надовго! — відповіла Лакріма — Нам терміново потрібно перетнути океан, так в нас буде більше шансів протистояти біді.

- Перетнути океан? Ти що, збожеволіла? — занервував скелет, згадавши про страшні події, які з ним відбувалися на дні — Вода є найнебезпечнішим на землі! Чи ти забула? А принц Людвиг? Він не вагаючись перетворить нас на собі подібних.

Замислилися усі, адже добре розуміли, що досягти перемир'я між двома ворожими королівствами, було єдиною можливістю для порятунку. Океан та його мешканці, стали великою загрозою для існування всього живого на планеті. А питна вода стала найціннішим скарбом. Лише глибокі колодязі, до яких ще не дісталася епідемія, були джерелом води, але й вони, суворо охоронялися різними кланами, які, при будь-якій спробі наближення, без роздумів, одразу ж вбивали. Єдиним порятунком для тих, хто вижив, це був дощ. Але і той, останнім часом, став рідкісним явищем.

- То, як ми перепливемо океан, не потрапивши до пащі ворога? — порушив тишу Семі запитанням.

- Перепливемо не перепливемо! А чи обов'язково плисти? Можна й перейти! Чи перелетіти! - мовив Гарсян, розробляючи в голові якийсь план.

Тож, поки старичок думав як перетнути океан, у Сонячному королівстві, Ремі намагався пояснити королеві, наскільки важливою є зустріч з представниками Темного королівства. І хоча він сам не вірив у свої слова, все ж таки мав ще маленьку надію, яку покладав на своїх друзів. А ще, він дуже сумував за своїм товаришем — Семі.

- Якщо ми сидітимемо склавши луки, то найближчим часом, ми також станемо інфікованими. Нам неодмінно потлібно пелетнути океан і зустлітися із Галсіяном. Лише він знає як здолати це лихо.

- Землі Темного королівства — ворожі землі! — мовила королева

- Мені здається, що у нас є більша небезпека, а ніж ваша давня воложнеча! — мовив Ремі.

- То ти пропонуєш об'єднатися? — із сумнівом запитала королева

- Я плопоную сколистатися усіма можливими валіантами полятунку, бо інакше...

Притих кажанчик, адже страшно було навіть уявити, що могло б статися. Притихла й королева, адже добре розуміла, що Ремі правий, і що кожна хвилина на вагу золота. Кожна хвилина це ще одне загублене життя її народу. І як правитель свого королівства, вона повинна діяти. Тож, із сумнівом та страхом, вона все ж таки вирішила потрапити до ворожих земель.

- Навіть, якщо зібрати увесь наш флот, то ми й половини шляху не пропливемо. Нас одразу ж рознесуть вщент морські монстри. Жоден корабель не здатен перетнути океан.

- Якщо колабель не пливе, то нехай він полетить! — боязно прошепотів кажанчик.

Замислилися вони, а й справді, чому б і не сконструювати корабель, який полетить. Тож, як тільки-но прийняли рішення, одразу ж взялися за роботу.

І поки у Сонячному королівстві найкращі винахідники розробляють схему летючого корабля, Гарсіян, разом із друзями та не друзями, взявши з собою усі необхідні речі, відправився в дорогу по підземним тунелям, які вели до іншого материка. Колись давно, ці тунелі, не один десяток років, проривали його предки, щоби припинити війну й об'єднати ворожі королівства. Та на жаль, в часи запеклої битви, їх ніхто не підтримав. Згодом, ці дивовижні створіння зникли з поверхні землі. З того часу, їх так ніхто й не бачив.

Минали дні, минали ночі, а нечисть, впевненими кроками, долала таємничі тунелі, які вели аж до Сонячних земель. Крок за кроком, то ходою, то верхи один на одному, дійшли вони до невеличкого поселення, в якім жили давні побратими Гарсіяна.

Ці, невеличкі на зріст, створіння, вже дуже давно не бачили відвідувачів. Жили собі, займаючись повсякденними справами й ніколи навіть не замислювалися, про життя на поверхні.

Як тільки-но тутешні жителі побачили незнайомців, то одразу ж усі збіглися подивитися хто і чому до них завітав.

- Хто ви такі? Чого прийшли сюди? Вам би в інший бік піти! Можливо і вихід там знайдете! Бо тут виходу немає! — мовив один із жителів.

- Нечисть на наших землях! Нічого тут нечисті робити! Покарати потрібно! Виганяти їх звідсіля, або ж, смерть незнайомцям! — вигукнув інший житель, і всі як один, голосно закричали «смерть незнайомцям».

Та раптом:

- Що, осліпли? Чи оскаженіли? Чи просто не впізнали? Бо якби впізнали, то так би не кричали! — мовив Гарсіян.

- Впізнати, то впізнали! От тільки наші з нелюдом не водяться! А якби водилися, то й самі б такими були! — мовив старичок із довгою, рудою бородою. На вигляд, він був найстаршим із усіх присутніх, скоріш за все, через це й старійшиною звався.

- Як не поведетеся, то станете зовсім іншими! Не такими, як вони, і не такими, як ви! Тож, вам вирішувати!

Після цих слів, притихли всі. Заплутав Гарсіян їхні думки, та не став він довго чекати й продовжив розмову. І повідав він їм про свій тяжкий шлях, за для примирення двох ворожих королівств. Про інфікованих та біду, яка трапилася на поверхні, і про те, що якщо не прийняти сумісних зусиль, то згодом, і підземні озера стануть червоними від крові. Бо коли на землі не залишиться жодної живої душі, то епідемія добереться й до них.

Налякав старичок своїх братів та сестер. Що ж тепер робити їм? Куди ховатися? І посіявся страх й підійнялася паніка. Крики та метушня. Хтось збирав речі, а хтось просто ховався за камінням. Та всі ці дії були безглуздими, адже потрібно воювати з ворогом, а не ховатися від нього. Після декількох годин суперечливої розмови Гарсіяна та старійшини, було прийняте рішення. На жаль, ці ображені минулим, жителі, вирішили залишитися осторонь й сподіваючись, що лихо їх омине, жити далі.

Засмутився маленький чаклун цією новиною, та діватися ні куди. Відпочивши, старичок, разом з друзями та нечистю, продовжили свій шлях далі. А браттям та сестрам наказав рознести вістку між усіма тутешніми поселеннями про загрозу й проте, щоб були дуже обережними.

Минуло декілька днів, як у Сонячному королівстві, посеред ночі, земля заколихалася, стихло все навколо, а потім як загуділо та загуркотіло. І не землетрус то був, а принц Людвиг, зі своїм голодним військом, на велетенській хвилі, атакував суходіл. Цунамі руйнувало усе навколо, а інфіковані воїни, серед руїн, нападали на людей, щоб вгамувати свою спрагу. Хвилі дійшли й до замку, сильно пошкодивши його стіни. Налякана королева ледь врятувалася. Вибравшись із під завалу, вона побачила перед собою сина. Страх не завадив їй підбігти до нього й міцно обійняти.

- Що з тобою сталося, синку? — запитала королева, ковтаючи солоні сльози — Від твоїх дій, загинуло багато невинних людей. Невже цього я тебе повчала? Невже ти не розумієш, що згодом, нічого не залишиться?

- Частина мене розуміє, що потрібно боротися, але ця жага... - притих Луї, адже не усі його думки були приємними, тож вирішив він змінити тему — ходять чутки, про небесний острів, який сховався серед хмар. На цьому острові, живе могутній чаклун, який може зупинити цю епідемію. Я мушу знайти його, поки ще не пізно.

Молодий принц, прибрав зі свого тіла мамині руки й пішов по розваленому коридору. Здавалося, що жага до крові затьмарила його розум. Та як би там не здавалося, без темряви, світла не розгледіти.

Королева дивилася йому у слід й намагалася втримати внутрішній крик, який розривав серце люблячої мами. Невже всьому настане кінець і усю планету вкриє хаос, який породив її син? Невже вона втратить і його. О, як їй не вистачало надійного плеча коханого чоловіка. Що з ним трапилося? Чи то загинув, чи став інфікованим? Лише сумнівні здогади і ніяких відповідей. Залишитися одному, у тяжку хвилину, є дуже великим випробуванням для людини. Та попри усі негаразди, королева міцно тримала себе в руках.

На світанку, жителі Темного королівства, нарешті завершили свою подорож й опинилися на іншій стороні океану. Вибравшись з печери, вони відправилися до замку, обережно минаючи навколишні небезпеки та хаос, який охопив те королівство. Колишню красу тутешніх земель тепер і не впізнати.

- Не бути мені сірою мишею, якщо це не Сонячний замок! Нарешті ми дійшли! — радісно вигукнув Семі, побачивши знайому верхівку вежі, в якій він провів частину свого життя.

Та підійшовши ближче, вони побачили лише руїни, які лишилися після цунамі.

- Що тут трапилося? — Запитала Лакріма

- Мабуть, ми запізнилися! — прошепотів Семі.

Біля поваленого каміння, нечисть, зустрічали жителі Сонячних земель, які прийшли розбирати обвали після трагедії. Пекельна королева, зловісним поглядом дивилася на своїх ворогів, але особисте, їй довелося залишити в минулому. Найбільше, вона боялася, що люди, дізнаються про її страшний вчинок і одразу ж стратять.

Місцеві жителі з обережністю дивилися на прийдешніх гостей, адже більшість з них, про подібних істот, навіть і не чули. Серед натовпу пролунав боязний шепіт, який, Гарсіяну довелося вгамовувати.

- Чого злякалися? Кого злякалися? Ми з миром прийшли! Рятуватися! Об'єднатися!

До натовпу приєдналася й Сонячна королева. Її ще досі непокоїли слова сина, тож вона одразу розповіла про подію, яка трапилася минулої ночі.

Тишком-нишком, до її Величності підбігло стурбоване мишеня й запитало:

- А куди подівся Ремі? Я ніде не можу його знайти.

Мовчання королеви та сумний погляд, дало Семі відповідь на його запитання. Йому одразу ж стало якось сумно, адже він втратив свого найкращого друга. Тепер, в його очах й надія згасла. Тепер й думки кудись поділися. Лише одне кружляло в голові: будь, що буде!

А в цей час, під сяйвом повного місяця, принц Луї, на одному із летючих кораблів, підкорює небосхил, шукаючи небесний острів. Летів він, летів, аж поки не потрапив в обійми до густого туману. І розгледів він у тім тумані землю, вкриту деревами та квітами, озерами та горами, лугами та ріками. Приземлився принц на тій землі, та й почав кликати могутнього чаклуна. Раптом, до нього підійшов сивий чоловік у білому одязі.

- Я знаю, чому ти прийшов, — мовив він — можеш не розповідати. Та й часу до світанку в тебе обмаль. А тут, на острові, сонячні промені найспекотніші.

- Якщо знаєте, то звільніть мене від цього прокляття! - промовив Луї, міцно стискаючи свої зуби.

- А ціну ти знаєш, хлопче? - запитав старець.

- Так! - ледь чутно промовив молодий принц.

- Тобто, ти готовий пожертвувати собою за ради тих, хто століттями проливав кров й не міг знайти примирення. За ради тих, хто вбивав твій народ, і тих, людей, які хотіли вбити тебе при народжені? За ради усього люду земного та нечисті? Чи готовий ти? - голосно промовив чаклун

- Так, я готовий заплатити будь-яку ціну, щоби звільнити усіх від цієї напасті!

Тоді, старий дід змахнув своєю рукою. І вдарила блискавка, яка розділила небо навпіл. І повіяв сильний вітер, який розігнав густий туман. І закричав Луї від болю, коли пекучі промені торкнулися його шкіри й спалювали його тіло до тла. І перетворився він на невеличку купу попелу.

Тоді знову старець змахнув рукою. І підхопив той попіл вітер й розвіяв його по усій планеті. І почали інфіковані люди та істоти, набувати свій звичний стан. І розгледілися сонячні промені над землями, які охопив хаос.

В тяжкий час для усіх жителів, королеви Темного та Сонячного королівств, уклали мирну угоду й об’єднали два ворожі світи. Й почали вони жити в миру та злагоді, без війни та заздрощів, без ненависті та хаосу, як одне велике королівство.

Скелет, повернувся до свого народу. Йому більш не хотілося ні принцеси, ні одруження. Все, чим він займався впродовж свого життя, то розповідав байки про те, як воював один проти усіляких монстрів та драконів, як переміг принца Людвига, який хотів заволодіти усім світом, та й звісно ж про те, як відмовився від кохання заради спасіння люду земного.

Семі та Ремі ще довго сумували за товаришем, та згодом, вирішили відправитися у кругосвітню подорож, щоби хоч чимось себе зайняти й відволіктися від скорботи.

Лакріма, в свою чергу, також сумувала за тим, хто урятував увесь світ. Їй було шкода, що з Луї, вона так і не познайомилася ближче. Кожного вечора, дівчина приходила до моря й дивилася на зоряне небо, і як тільки-но падала зірка, то загадувала бажання, щоби той повернувся.

Ну а Гарсіян, як завжди про щось думав. Все ж ніби й добре на землі, але от його думки тривожить піщинка попелу, яку він упіймав та й поклав до кишені. Знає старичок, що з нею робити, от тільки потрібно все добре обміркувати, щоб не наробити лиха.