Читати книжки он-лайн » Дитячі книги 🧒📖🌈 » Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця, Еліна Заржицька

Читати книгу - "Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця, Еліна Заржицька"

33
0
В повній версії книги "Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця" від автора Еліна Заржицька, яка відноситься до жанру "Дитячі книги 🧒📖🌈", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця, Еліна Заржицька» від автора - Еліна Заржицька, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Дитячі книги 🧒📖🌈" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця, Еліна Заржицька" з друзями в соціальних мережах: 
Eknigi.club - це сайт, який надає можливість безкоштовно насолоджуватися книгами сучасних українських авторів в онлайн режимі. На сайті ви знайдете різноманітну колекцію популярних творів, які захоплюють читачів своєю тематикою, стилем письма та глибиною змісту. Ці книги можуть бути цікаві як для україномовних, так і для іноземців, які вивчають українську мову. Більшість книг на Eknigi.club доступні для завантаження у форматах PDF, EPUB, FB2, що робить читання книг зручним та доступним на будь-якому гаджеті.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити

Жило собі мишенятко. Проте, мишенята різні бувають, і тому я додам: японське мишенятко. Чому японське? Та тому, що жило воно в Японії, на острові Хонсю, в місті Сага й ходило в звичайнісіньку японську школу. Мишенятко (його звали Пищиком) було дуже розумне і з задоволенням вивчало японську мову (а японська мова вона знаєте, яка важка?) . І все було б добре, але… (все хороше колись та закінчується, як морозиво).

Приїхали на острів Хонсю, в місто Сага двоє дуже неприємних котів, та ще й чорного кольору. Звалися вони Давайко та Хапайко. Ці огидні коти працювали в якійсь фірмі (чи то Мафі, чи то Піф-Пафі. Точно не пам’ятаю).

Коти почали заважати мешканцям чудового міста не лише працювати, але й гуляти вулицями. Вони проходу не давали чесним та порядним мишам, а хулігани та ледарі стали їхніми кращими друзями. Адже ці коти були бандитами. Я думаю, ви, напевно, вже зрозуміли. Невідомо, як довго все тривало б, якби не трапилась така історія.

Мишенятко Пищик зібралося до школи. Воно взяло портфель, поцілувало маму і вийшло на вулицю.

- Звичайно, найкраща пора року – весна, - розмірковував Пищик, милуючись квітучими деревами сакури (для тих, хто не знає японської, поясню, що "сакура" – це вишня). Світило сонечко, настрій у мишеняти був чудовий і воно заспівало свою улюблену пісеньку:

Квіточки барвисті

заповнили світ,

Та все ж наймиліший –

це сакури цвіт.

Голос у мишеняти був приємний, дзвінкий і тоненький. Навіть соловей не зміг би співати краще.

Але ж відомо, що краса в декого викликає не лише заздрість, а й злість. Цей спів почули Давайко і Хапайко. Вони ж співати не вміли; лише ночами на дахах можна почути дикий вереск і виск, що у них називається співом.

Давайко присвиснув і поцікавився у Хапайка:

- Хто це там пищить?

- Я теж, брате, хотів би побачити цього пискуна, - обізвався той.

І вони відправились на пошуки співака. Далеко йти їм не довелось.

- Дивись, ось він! – штовхнув приятеля Давайко.

- Гидкішого мишеняти я в житті не бачив. такий вже чистенький та прилизаний. Давай зіпсуємо йому зачіску! – сплюнув Хапайко.

- Давай! – з захопленням погодився Хапайко.

Бідне маленьке мишенятко не встигло оглянутися, як на нього накинулись якісь велетні та почали боляче скубти, штовхати і смикати за вуха.

- За що? За що? – зі слізьми на очах запитував їх приголомшений Пищик.

- Було б за що, так і зовсім би прибили, - з реготом відповідали котяри, дуже задоволені своїми вчинками.

Не знаю як, але мишеняті вдалось вирватися. Задихаючись, бігло воно вулицями, а за ним з лайками мчали бандити.

Пищик відчував, що від погоні йому не втекти.

- Куди сховатися? – подумало мишеня й озирнулося. – Перехрестя незнайоме. Вулиця пуста… Як врятуватися?

Крики переслідувачів наближалися. Раптом двері одного будиночка відчинилися і на порозі з’явилось… ні, скоріше, безшумно матеріалізувалось кремезне мишеня.

Воно простягло лапку, Пищик злетів у повітря і приземлився вже у маленькій вітальні, єдиною прикрасою якої була гілочка сакури.

Двері тихо зачинились і, ніби по чародійству, зникли крики, галас та регіт.

- Конничава (добрий день!) – привітався Пищик, який завжди пам’ятав про ввічливість. – Спасибі, шановний…

- Сенсей, - відрекомендувався незнайомець. – Я бачу, що у вас неприємності?

- Так, тобто вже ні, - усміхнувся Пищик, витираючи сльози білосніжною хустинкою, яку мама сьогодні вранці поклала йому до кишені курточки.

- Потрібна допомога? – співчутливо поцікавився Сенсей.

- Та як вам сказати, - зніяковів Пищик, згадуючи про бандитів, які чекали його на вулиці.

- Сенсей, я чую, у нас гість? Чому ти не запрошуєш його зайти? – почувся тихий мелодійний голос.

- Хай (да), Вчителю. Зараз, Вчителю, - швидко відгукнулося кремезне мишеня і вклонилось Пищикові. – Прошу вас, проходьте, будь ласка.

- Я, власне… - почав Пищик і махнув лапкою. – Поки я перебуватиму в цьому домі, коти занудьгують, їм набридне чекати і вони підуть собі геть. (Так вирішив наш герой і пішов слідом за гостинним хазяїном).

- Здається, господар оселі теж любить вишню, як і я, - думав Пищик, розглядаючи чудові ікебани (букети), зібрані з квітів і листя сакури.

- Соке - сан, - сказало мишеня, що називало себе Сенсеєм. Спочатку Пищик розгубився. Потім спіймав погляд мишеняти і теж подивися в тому ж напрямі. В кутку кімнати, на гарному килимі, сидів старенький та кумедний дідок з довгою сивою косою.

- Це – Соке - сан, - повторив Сенсей і вклонився старому. Дідусь тільки моргнув, як Сенсей вже кудись зник.

- Дуже приємно. А мене звуть Пищиком. Дуже вдячний вам за гостинність, - мишеня склало долоні, схилило голову і ледь усміхнулось (тобто зробив все, як вчила матуся).

У цю ж мить в кімнаті знову з’явився Сенсей. Він приніс чашки, чайник і окріп.

- Час провести чайну церемонію, - запросив він Пищика.

Пищик милувався напівпрозорою чашкою, присьорбував жасминовий чай і, непомітно для себе, відверто розказав дідусеві про свою найзаповітнішу мрію.

- Шкода, що я слабке, безпорадне мишеня. Коли б я став таким, як борці сумо (національна японська боротьба). Я б захищав усіх маленьких і безпорадних, допомагав би їм. Але, на жаль!.. Це можливо лише в казці!

Старий усміхався та кивав головою. (Пищик подумав, що ця усмішка нагадує посмішку сфінкса). Нарешті Соке - сан заговорив:

- Я бачу, юначе, що ти чесний, добрий, щирий. Бачу, що в серці твоєму немає того жаху, що перетворює мислячу істоту в черв’яка. Тому я хочу запропонувати тобі ось що: залишайся тут; у нас ти навчишся всьому, про що мрієш. А зараз…

На порозі знову ("Він виникає, як привід", - подумав про себе Пищик) опинився Сенсей.

- Сенсей розповість тобі, куди ти потрапив і чому повинен навчитися, - закінчив старий. Вклонившись, Сенсей, а за ним і Пищик, вислизнули з кімнати.

Сенсей з Пищиком зайшли до маленької кімнатки.

- Тут ти будеш жити, - пояснив Сенсей.

- А спатиму я де? – витріщив очі Пищик.

- На цьому, - і Сенсей вказав пальцем на тоненьку, потерту ряднинку.

- Мені здається, що у ліжку було б зручніше, - насурменилося мишеня.

- Коти теж на м’якенькому люблять валятися. Тільки сили в них малувато, - посміхнувся Сенсей.

- Нічого собі малувато, - сказав невдоволено Пищик, намацавши здоровенну гулю на голові.

- У порівнянні зі мною, а тим паче, з Вчителем – дуже мало.

- Слухай, а ти не жартуєш? – Пищик зміряв поглядом свого співрозмовника й уточнив: "Мускули в тебе не накачані та й зріст…"

- Дурненький ти ще, - анітрішечки не обидився той. – Нічого, незабаром про все дізнаєшся. Мене можеш називати Скакунець. У вільний час, звичайно. А на заняттях я – Сенсей. Все.

Спокійного тобі відпочинку.

Скакунець пішов. Мишеня розтягнулося на ряднинці та й заснуло.

Потяглися дні напружених занять. Першу лекцію Пищик згадував майже щодня. Бо тоді його вразила незвичайність почутого.

- Наша школа називається "Сакура", - розповідав Сенсей. – Це школа, де ти пізнаєш себе…

- Я й так добре себе знаю. Знаю, які в мене вуха, вуса і хвіст, - перебив його Пищик.

- Ні, поблажливо заперечив йому Сенсей. – Жодна школа не має двотисячолітньої історії. Повір, наше вчення давно забули б, якби воно не було таким важливим і потрібним. У нас кожен учень навчається не лише думати, але й діяти. Захищати слабких, боротися за справедливість.

- Ой, - захоплено запищало мишеня, - отже я навчуся таких прийомів, що жоден кіт не встоїть!

- Ми навчимо тебе, по-перше, стримувати свої емоції. По-друге, навчимо думати. По-третє, зробимо здоровим та дужим. По-четверте…, - загинав пальці Сенсей, - хоча, досить поки що і перших трьох пунктів.

…Заняттям ні кінця, ні краю не було видно. Нарешті Пищик почав займатися з самим Вчителем. Вони вивчали боротьбу тайбо, школу "скорпіона" – самозахист без зброї. Ніщо не могло суперничати з нею за кількостю прийомів і знання нервових вузлів тіла будь-якої істоти. У порівнянні з нею карате та айкі-до були дитячими іграшками.

Пищик виявився здібним учнем. Правда, перемогти Сенсея йому ніяк не вдавалося. А вже в порівнянні з Вчителем Соке…

Вимогливі викладачі повторювали Пищикові, що лише багатолітні щоденні тренування вироблять… Що вони вироблять, Пищик ніяк не міг запам’ятати. Замислювався лише над одним: "Це що ж, Вчитель Соке безперервно, всі 2000 років тренувався кожного дня? Чи це просто красива легенеда?"

Нарешті Вчитель сказав:

- Прийшов час випробування.

- Іспит складати треба? – поцікавився Пищик.

- Ні, - похитав головою Вчитель. – Тебе життя випробує.

- Як це? – не зрозумів Пищик.

- Завтра ти підеш з цього дому.

- Ви мене виганяєте?

- Сенсей говорить, що ти – його найкращий учень. А я полюбив тебе, як онука. Невже ми можемо вигнати тебе? Пробач, ти тепер повинен навчитися жити без сторонньої допомоги і без чужих порад.

- Чи зможу я? – малого мишенятка охопили тривога і сумнів…

Ось який він молодець, тут і казочці кінець.

…Стоячи на ганку, Пищик озирнувся. Що це? Рідне місто помітно змінилось. Будинки стояли похмурі, темні. Замість квітучих вишневих дерев – пеньки. Навіть небо ніби опустилось і, замість блакитного, стало сірим.

- Цікаво, куди зникли жителі міста?

- Так-так-так! Нарешті ми зустрілись! – почувся чийсь огидний няв і Пищик побачив перед собою двох давніх знайомих – котів.

- Довго ж ми тебе шукали! – горлав Давайко, пританцьовуючи та кривляючись.

- Ну, нарешті зустрілись! Стережись, малеча! – заволав Хапайко та почав засукувати рукава барвистої сорочки.

- Можливо, ви мене з кимось переплутали? – поцікавився Пищик. – Я вам нічого поганого не робив.

- Ще й як зробив, - люто скривився Давайко й стиснув кулаки.

- Ми підкорили собі всіх. Нас усі бояться, - захрипів Хапайко. – Лише ти уник наших лап. Тепер, коли ми зламаємо тебе, то станемо всевладними господарями міста.

- Так ось ви які, злодії! Стережіться! – широко розкрило очі мишенятко.

- Ха-ха! Він загрожує нам! – майже ласкаво мурликнув Давайко. – Незабаром він про це пожалкує! – рявкнув він, йдучи в атаку.

Пищик глибоко зітхнув, майже невловимо відхилився вбік і… Кулак Хапайка врізався в залізну огорожу. Тишу розірвав жалісний котячий вереск.

- Фу–у–ух! – повз голову мишеняти просвистів величезний товстезний ланцюг. Це Давайко замахнувся ланцюгом і зразу відчув, як у коліно йому начебто встромили ножа. Потім щось вивернуло йому ногу, він відчув ривок, а в очах запалали білі, рожеві та блакитні зорі. Вони беззвучно зірвалися і … погасли.

Коли Хапайко озирнувся, то побачив у пилюці свого непереможного приятеля. Здивувавшись, він зализав розпухлий кулак і вихопив з кишені величезний пістолет. Але мишеня не чекало пострілу. Воно прослизнуло у кота під лапою, блокувало її, а потім його маленький стрімкий кулак розчавив ніс хулігана, як тістечко.

Плачучи, Хапайко почав жалібно нявчати:

- Мишенятко, любесеньке, відпусти! Ми більш не будемо. Ми станемо дуже-дуже чемними.

Пищик посміхнувся:

- Не бійся. Я вас не чіпатиму. Лише обіцяйте, що ніколи не кривдитимете слабких та беззахисних.

- Обіцяю, обіцяю! – зашморгав носом Хапайко. – А як же Давайко?

- Ти його виховуй. Власним прикладом, - намагаючись говорити голосом Вчителя, порадив Пищик.

***

З того часу мешканці чудового міста Сага, ніколи не бачили двох бандитів – Давайка та Хапайка. Кажуть, ніби коти так злякались Пищика, що відтоді перестали хуліганити і пішли працювати на птахоферму – діставати курчат з інкубатора. А проте, можливо, й не на птахоферму, а в цирк – клоунами, розважати дітей. Та це не важливо.

Важливо інше: коти стали зовсім іншими і не заважають спокійно жити чесним людям.

А Пищик виріс і став пілотом. Він літає високо-високо на своєму літаку та дивиться згори: чи не кривдить хтось слабких та беззахисних. Чи не потрібна комусь допомога?

Та ось він летить, бачите?

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця, Еліна Заржицька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Про Пищика молодця, школи "Сакура" бійця, Еліна Заржицька"